Читати книгу - "Тев'є-молочар, Шолом-Алейхем"

Є у нас притча...

— Нащо мені притча,— каже вона,— ми маємо дочку на виданні; а після цієї дочки є,— каже,— нівроку, ще дві дочки; а за цими двома — ще троє!..

— Пусте,— кажу,— Голдо! Наші мудреці і про це подбали. Є,— кажу,— і на це притча...

Та вона не хоче слухати:

— Дочки,— каже вона,— та ще дорослі, теж добра притча.

От і балакайте з бабою!

Одне слово, як ви бачите, в мене є, нівроку, товар на вибір, і навіть добрий товар, нічого бога гнівити, важко сказати, яка краща. Мені самому якось незручно хвалити своїх дітей, але ж я чую, що люди кажуть: "Красуні". І найвдаліша — старша, Годл звуть її; вона друга після Цейтл, тієї, що закохалась, якщо пам'ятаєте, у кравця. Та й вродлива ж, кажу я вам, друга дочка моя, Годл,— як це вам змалювати? Тільки, мабуть, словами з святого письма: "Бо прекрасна вона на виду",— сяє, мов рання зоря. І як на те, ще й голову має на плечах: пише і читає єврейською і російською мовами, а книжки... книжки ковтає, мов ті галушки. Ви ж, певно, запитаєте мене: звідки беруться книжки у Тев'євої дочки, коли батько її торгує лише сиром і маслом? Бачите, оце ж і я допитуюсь у них, в отих гарних парубків, які, вибачайте, не мають цілих штанів, а вчитися їм хочеться. Як ми кажемо в пасхальній молитві: "Всі ми мудрі",— всі хочуть учитися, "всі розумні",— всі мріють стати вченими. Спитайте їх: чого вчитись? Навіщо здалась їм ота вченість? Нехай би так кози знали, як у шкоду лізти! Зрештою, їх навіть нікуди і не пускають вчитися, як то кажуть: "Не простягай руки твоєї",— дзуськи... Проте, бачили б ви, ще як вчаться! І хто? Ремісницькі діти. З кравців, з шевців — бог мені свідок, що не брешу! Вирушають до Єгупця чи до Одеси, валяються по всіх горищах, їдять кольки і закушують болячками, цілими місяцями у вічі не бачать шматка м'яса, складаються по шість осіб на одну хлібину з оселедцем, і "радій на свято своє",— гуляй, голото!

Коротше кажучи, один із цієї "кумпанії" прибився до нашого кутка, якийсь неборака, живе недалеко від нашого села. Я ще знав його батька — набивав цигарки і був злидарем, нехай простить мені, сім днів на тиждень пухнув з голоду! Та не об цім зараз річ, бо коли мудрецю ребі Йоханану18 не соромно було чоботи латати, то цьому, напевне, личить, щоб у нього був батько, який цигарки набиває. Дивує мене тільки ось що: чого тобі, злидареві, так кортить учитися? Правда, лиха година його не взяла, він має на плечах розумну толову, таки дуже розумну голову. Перчик зветься він, цей шибеник. У нього і вигляд, як у перчини. Побачили б ви його — жевжик, маленьке, чорняве, миршаве, але ж премудростей набрався достобіса, а язичок — вогонь і полум'я, сірка і порох.

Одного разу повертаюсь додому з Бойберика, здавши там трохи товару, цілий транспорт сиру, масла, сметани тощо. Сиджу собі, замислившись, як звичайно, думаю про справи небесні, про те й інше, про єгупецьких багатіїв, яким, нівроку, так щастить, так щастить, і про невдаху Тев'є з його шкапою, які все життя своє поневіряються, і ще про подібні речі. Надворі літо, сонце пече, мухи кусають, а навколо чудесний світ, великий, просторий, хоч здіймайся вгору і лети, випростайся і линь...

Раптом бачу — піщаним шляхом чимчикує парубок, тримаючи пакуночок під пахвою, упріва, ледве дихає.

— Гей, юначе, сідай,— кажу йому,— підвезу трохи. Однаково їду порожняком. Як воно там,— кажу,— у нас написано: "Коли зустрінеш осла, товариша свого, не залишай напризволяще",— ну, а людину й поготів...

Усміхнувся шибеник, але не примусив себе довго умовляти і сів на воза.

— Звідки,— кажу,— цікаво знати, чимчикує парубійко?

— З Єгупця.

— Які діла має,— кажу,— такий парубійко, як ти, в Єгупці?

— Такий парубійко, як я,— каже він,— складає екзамени.

— На кого,— кажу,— вчиться такий парубійко, як ти?

— Такий парубійко, як я,— каже він,— ще сам не знає, на кого він вчиться.

— Коли так,— кажу,— чого ж такий парубійко, як ти, морочить собі даремно голову?

— Не турбуйтесь, реб Тев'є, такий парубійко, як я,— каже він,— вже знає, що йому робити.

— Скажи-но мені,— допитуюсь далі,— якщо вже я тобі знайомий, хто ж ти такий, цікаво знати?

— Хто я такий? Я,— каже він,— людина.

— Бачу,— кажу,— що не осел. Я хочу знати, чий ти?

— Чий,— каже він,— можу бути? Я божий...

— Знаю,— кажу,— що божий, адже ж у нас написано: "Всіх звірів створив і всіх тварин..." Я маю на увазі, звідки ти родом,— чи ти з наших, чи, може, з Литви?

— Рід мій походить від Адама, а сам я,— каже він,— тутешній, ви мене знаєте.

— Хто ж,— кажу,— твій батько? Хотілося б уже чути!

— Мого батька,— каже він,— звали Перчик.

— Тьху на твою голову! Навіщо було мене,— кажу,— так довго морочити? То ти, виходить, папіросника Перчика синок?

— То я,— каже він,— виходить, папіросника Перчика синок.

— І вчишся,— кажу,— в класах?

— І вчуся,— каже він,— у класах.

— Ну-ну, будь ласка,— кажу,— голодранці пішли в танці, а голобокі в скоки. Скажи-но мені, золотко моє, з чого, наприклад, ти живеш, цікаво послухати.

— З того,— каже він,— що їм.

— Ага,— кажу,— дуже добре. Що ж ти їси?

— Все,— каже,— що мені дають.

— Я розумію,— кажу,— що ти не перебендя: коли є що їсти, то їси, а коли нічого їсти, ти закушуєш губою і лягаєш спати голодний. І все це задля того, щоб учитися в класах. Рівняєшся,— кажу,— на єгупецьких багатіїв, як у нас написано: "Всі улюблені, всі вибрані..." — так говорю я до нього, наводячи притчі і речення з Біблії, як Тев'є вміє.

Ви, певно, думаєте, що він промовчує мені, оцей Перчик?

— А не доживуть вони,— каже він,— ті багатії, щоб я на них рівнявся! Хай їм грець!

— Ти чомусь,— кажу,— дуже сердитий на багатіїв. Чи не розподілили вони часом поміж собою капітали твого батька?

— Щоб ви таки знали,— каже він,— що я, і ви, і ми всі, можливо, маємо велику пайку в їхніх капіталах...

— Знаєш що,— кажу,— базікай менше. Я бачу тільки одне,— що ти хлопець не ликом шитий і за язика тебе не треба тягти. Якщо матимеш час, можеш заскочити до мене сьогодні увечері, трохи поговоримо, і таки за одним разом повечеряєш з нами...

Певна річ, мій хлопець не чекав, щоб я повторив своє запрошення, і прийшов у гості, потрапив саме, коли борщ стояв на столі, а книші ще рум'янилися в печі.

— Ти маєш,— кажу я йому,— щасливу долю. Можеш піти помити руки, а як ні, можеш,— кажу,— їсти не помившись, я не адвокат у бога, мене на тому світі замість тебе не лупцюватимуть.

Так розмовляю я з ним і відчуваю, що мене чогось вабить до цього юнака. Що саме — не знаю, але вабить. Я люблю, розумієте, людину, з якою можна перекинутися словом: іноді щось із Біблії, іноді з Талмуда, іноді трохи філософії про небесні справи, теє, сеє, п'яте, десяте. Отакий дивак Тев'є. З того часу почав мій парубійко заходити до мене мало не щодня. Закінчивши "уроки", він частенько приходив до мене відпочити і трохи розважитись. Самі розумієте, які то були уроки, бо, зрештою, треба вам знати, найбільший багатій за навчання дитини звик у нас платити аж вісімнадцять злотих на місяць, та й то щоб учитель ще допомагав йому читати депеші, писати адреси, а інколи був ще й за кур'єра. Чому ж ні? Ясно ж написано: "Усім серцем твоїм і всією душею твоєю",— коли їси хліб, то мусиш не забувати за що. Щастя, що він, власне кажучи, харчувався в мене і за це допомагав у навчанні моїм дочкам; як то кажуть: "Око за око",— рука руку миє. І так він став у нашій хаті зовсім рідною людиною, діти підносили йому склянку молока, а моя стара доглядала, щоб він мав чисту сорочку на тілі і цілі шкарпетки. Тоді-таки ми всі, можна сказати, полюбили його просто, як рідного, бо з природи він, треба вам знати, якраз нічого собі чоловічок, простий, паш брат, знаєте: моє — твоє, твоє — моє, останню сорочку віддасть.

Одне тільки не подобалося мені: він часто зникав. Раптом зірветься, піде десь — і немає, наче лизь злизав! "Де ти був, голубе мій?" Мовчить, як риба... Не знаю, як ви,— я не люблю людей з секретами, я люблю, щоб говорили зі мною не криючись. Зате в нього гарна властивість: коли вже заговорить, то ніяк тоді не спиниш його. Язичок — бодай йому! Говорить проти бога, месії і ще проти декого... Головним чином — проти декого... І плани якісь недоладні, кручені, якісь дивні витівки, все шкереберть, догори ногами. Приміром, багатій, на його думку, це щось гидке, а бідняк, навпаки,— велике цабе; що ж до робочої людини, то це просто пуп землі, кращого немає нічого на земній кулі,— бо "в поті чола твого",— каже він,— це найголовніше.

— Все ж,— кажу я,— гроші — це більш важлива справа.

Він сповнюється люті і хоче мені довести, що гроші — це заріз для людства. "Від грошей,— каже він,— береться всяка підлість на світі і все,— каже він,— що діється на світі, діється несправедливо". І він наводить мені десятки тисяч доказів та прикладів, що не вміщуються в моїй голові і відскакують як горох від стінки...

— Виходить, на твою думку,— кажу я,— що, коли моя корова доїться і коняка возить,— це теж несправедливо?

І ще багато таких каверзних запитань ставлю йому та зупиняю його, як то кажуть, "у всіх піснях і славословленнях",— на кожному кроці, як Тев'є вміє! Мій Перчик, проте, вміє теж, та ще й як уміє! Краще було б, щоб він не вмів так, як уміє! І коли вже має щось на серці, то зразу ж і виказує.

Сидимо ми якось отак присмерком у мене на призьбі і сперечаємось все про ті самі справи, філософію розводимо. Раптом озивається до мене Перчик:

— Знаєте, реб Тев'є? У вас, реб Тев'є, дочки дуже вдалі.

— Таки справді? — кажу я.— Спасибі тобі за добру звістку. Вони мають,— кажу,— в кого вдатися.

— Одна,— каже він мені далі,— старшенька, ця зовсім,— каже він,— розумниця! Справжня людина!

— Я це знаю без тебе. Яблучко від яблуні недалеко падає.

Отак кажу я йому, а серце, звісно, мліє від утіхи. Бо який батько, скажіть, будь ласка, не радітиме, коли вихваляють його дітей. Спробуй, будь пророком і здогадайся, що з цього вихваляння спалахне таке кохання, не доведи господи! Можете послухати.

Одним словом, "і був вечір, і був ранок",— було це надвечір, таки в Бойберику. Їду я собі отак візком повз дачі, і раптом зупиняє мене якийсь один. Придивляюсь — шадхен19 Ефраїм. Ефраїм, треба вам знати, це шадхен, як і всі шадхени, тобто заробляє собі на хліб сватанням.