Читати книгу - "Відьмина служба підтримки, Юлія Богута"

Компенсація за моральну шкоду виявилася напрочуд смачною, і я сама не помітила, як з'їла все, до останнього шматочка. Напевно, давався взнаки ще й ранковий голод, через потребу розібратися з дурнуватим фонтаном. За вікном моросив дощ, викликаючи ностальгію і приступ зівання. 

— Ель...? — прошурхотів винувато диван, який нарешті зважився подати голос. Мабуть, вчорашня лекція пішла на користь. — А чому ти й мене не заткнула вчора своїм заклинанням?

— А що, хотів би перетворитися на німий і похмурий шматок дерева? — хмикнула, ховаючи помитий посуд на місце і сідаючи в крісло, щоб попити чай.

— Ні, не хотів. Просто цікаво.

— Іноді мені хочеться поговорити зі спокійною, розумною істотою, яка розуміє весь тягар мого життя. З усіх тих, які ожили, ти виявився найбільш адекватним і тихим. Та й тягти сюди чужу барбекю стійку чи міський фонтан було б важко.

— А ти гарна... — промовив з сумом мій єдиний співрозмовник, трохи опускаючи сидіння. — Була б ти якоюсь софою або на крайній випадок кріслом, я б з тобою дружив. Пружинки на місці всі, та й вид непоганий.

— Ах ти, збоченець! — розсміялася я, розуміючи, про який вид може говорити диван. І головне, нічого йому не скажеш за це! — Знайшов на що дивитись! Все, більше клієнтів не саджу на тебе.

— А на що мені ще дивитися? Все моє життя — це суцільні дупи. Різниця тільки в розмірах та вазі. 

— Ну, не хвилюйся... І на твоєму сидінні буде свято, головне... — не встигла я завершити свою думку, як у кабінет увірвалася жінка з величезним животом і втомлено плюхнулася на мого співрозмовника. Диван тихо простогнав, але клієнтка навіть не помітила. — Доброго дня...?

— Я записана на завтра, але чоловік у коридорі погодився, що мені потрібніше, — протараторила вовчиця, витираючи лоб від поту.

— Добре, давайте тоді знайомитися, — сперечатися з вагітною жіночкою мені взагалі не хотілося, та й вона була не в кращому вигляді — явно не в собі. — Як вас звати? Що вас турбує?

— Наріна Волман, — своє ім'я вона буквально прогарчала, скалячи зуби. Вовчиця наморщила ніс і подивилась на мене скептичним поглядом. – У вас теж є діти?

— У мене? — здивувалася від подібного питання. Згадавши свою червону пику з синцями під очима, я зрозуміла до чого вона хилила. — Ні, у мене алергія та непрохані гості о першій ночі. Діти — це не моє. То що у вас трапилося?

— Вагітність сталася. Третя!

— То, може, вам до гінеколога треба? — логічна фраза вилетіла з рота раніше, ніж я порівняла її із закатованим виглядом нещасної клієнтки.

— Ні. Мені потрібно до нормального нелюдя, що розуміє, що п'ята дитина — це пекло, а не маленька, затишна сім'я! Я втомилася!!! — заголосила вона, зриваючись на виття. По моїй шкірі пройшов табун мурашок і я встала, щоб налити чаю ще і їй. — І страшенно хочу напитися! І спати! І тиші! Святі блохи, як у вас тут тихо... я ніби до раю потрапила...

— Вам потрібно підписати контракт, щоб ми розпочали сеанс. Ось тут, — мій палець тицьнув у порожню графу. Я ледве встигла його забрати, перш ніж вовчиця зі швидкістю світла розписалася ручкою, прориваючи дірку в контракті. — Нічого страшного, так теж можна... Чому б і ні...? То що вас турбує?

— Діти! Вони викликають у мене божевілля! Всі разом та окремо! Це просто пекло! Моя свекруха, як приїхала до нас у відпустку, так одразу ж записала мене на прийом до вас, бо в неї око почало сіпатися через годину після приїзду! Молодший погриз її нові туфлі, а його брат у них потім нагадив! І бог з ним, але старший шибеник став їх кидати Картеру замість палиці та той нажерся брудної шкіри стільки, що в нього до ночі розболівся живіт! І це все сталося, доки я гріла їй обід! Ви хоч уявляєте, як робити клізму маленькому перевертню, який кожні дві хвилини мимоволі змінює свою фізичну оболонку?

— Навіть не хочу знати. Діти, в принципі, дикі, самі по собі.

— Дикі? — зміряла мене скептичним поглядом жінка, погладжуючи живіт. — Давайте говорити чесно, іноді вони просто психи.

— Все настільки погано? Розкажіть про кожного з них, має ж бути щось хороше, — принаймні я дуже сподівалася на це. Піднята брова вовчиці натякнула мені, що варто було готуватися до гіршого. — Почніть з молодшого, як його звати? Скільки йому та що він любить?

— О...Картерові нещодавно виповнилося три роки та це голозаде чудовисько носиться по хаті, як навіжене, попутно згризаючи оббивку дивану гірше за сарану! У нього нарешті долізли останні зубки, слава небесам! Я хоч спати стала на годину довше! Але тепер він почав розмовляти й будь-яка моя лайка супроводжується його категоричним: «Ні. Мамо, ти погана!».

— Правда? — розсміялася я.

— Так! Тобто, він, який стрибнув на спину бабусі у тваринній формі — янгол у тілі, а я, яка на нього нагарчала за це — погана! А те, що він їй половину спини роздер, то нічого!

— А що старші? Спокійніші?

— О, це справжні гієни! Рішагу та Раяну по сім років нещодавно виповнилося. Вони в мене близнюки та навчаються в одному класі. Нещодавно Рі подзвонив мені посеред уроку і серйозним тоном заявив, що він звільняється зі школи! Знаєте, чому? Тому що класна керівниця назвала його неслухняним, коли той розмалював усю класну стіну за одну перерву!

— Я б міцніше висловилася… — уявила собі витримку цієї святої жінки,— її ж треба буде тинькувати наново...

— Не хвилюйтеся, я висловилася за неї, коли білила стіни наступного вечора! Я йому так виразилася по хвосту, що він у мене на дерево виліз! А потім виявилося, що то Раян був... Святі блохи, вони ж однакові, як дві краплі води! Так мало того, вони ж б'ються постійно! І дізнатися, хто все це почав взагалі неможливо.

— А що ваш чоловік? Хіба він не може посидіти з дітьми? Ви ж вагітні, вам потрібно добре відпочивати, – жінку було відверто шкода. Уявити життя з трьома дітьми мені було й так страшно, а коли це ще й перевертні...

— Він працює в офісі й "надто сильно втомлюється для дітей". Приходить, їсть, дивиться телевізор і лягає спати. Каже, що я сиджу вдома, не втомлююся, і можу сама розібратися з ними, якщо я все ж таки їх мати...