Читати книгу - "Диво в чорному будинку, Мілан Угде"

ДУШАН: А як відпочине, ось тоді й побачите. (Іде через двері номер чотири.)

ТЕТЯНА: Тепер мені поясни. Як усе було?

ІВАН: Із будинком? Не знаю. Не хочу знати. Старий закон каже: син не сміє розголошувати батьківську ганьбу.

ТЕТЯНА: Ти знаєш, про що я запитую.

ІВАН: Присягаюся, я не пив.

ТЕТЯНА: Ти вже від ранку страшенно збуджений. Дозволив мені сісти за кермо. Уперше, відколи ми разом. Чому?

ІВАН: Бо нас зібрали не задля примирення. Тут щось інше. Відчуваю. Я цього не витримаю.

ТЕТЯНА: Тоді випий. Я знаю, що ти знов заглядаєш у чарку. (Рукою торкається його нагрудної кишені й витягує звідти пласку плящину.) Пий. Але завтра бігом до доцента.

ІВАН: П’ять років цього не траплялося, і наступних п’ять не станеться.

ТЕТЯНА: Це рецидив. Зателефонуєш до клініки.

ІВАН: Та добре. (П’є і ховає плящину до нагрудної кишені.) Довірся мені. Потелефоную.

ВІТЬКА (виходить із дверей номер два, іде з трубним ключем до дверей номер три): Шарка заснула. Міцно, як після нападу.

ТЕТЯНА (відчиняє двері номер чотири й виглядає через них): Спить. Але я чомусь неспокійна. Що, як він захворів?

ІВАН: Петя? Дурниці. Як захворів?

ТЕТЯНА: Марек, кажуть, також при годуванні мав спазми.

ІВАН: Чому «також»? Ти розмовляєш з нею про це? Ти її слухаєш? Спазми. Якщо хтось їх і має, то хіба вона сама.

ВІТЬКА (виходить із дверей номер три, несе трубний ключ): Кран працює.

ІВАН: Попереджаю тебе, братова. Ти тут у жодному разі не перша скрипка.

ВІТЬКА: Поставити «Мияву» дозволила мама.

ІВАН: Коли тато повернеться, буде вам непереливки. Та головне інше: не налаштовуй Таню проти мене.

ВІТЬКА: А я налаштовувала?

ТЕТЯНА: Золотце, прошу тебе, негайно облиш це.

ІВАН: Вибач, золотко. Я ще вмію розрізнити, чи з Петею все гаразд. То як щодо зібрання, матінко? Відбудеться?

МАТИ (виходить із дверей номер два): Після сніданку.

ІВАН: Іще ніколи на сімейній раді не снідали. Отже, обговорювати нічого.

МАТИ: Гаразд, скажу тобі, у чім річ. Ми з татом змінимо останню волю. Душан буде спадкоємцем, як і ви всі. За умови, що виявлятиме милосердя.

ІВАН: Коли він його виявить, сподіваюся, повідомите мене про це.

МАТИ: Можеш сподіватися.

ВІТЬКА: Але спадщини, матусю, Душан не хоче. У цьому ми з ним однодумці.

МАТИ: Не хоче спадкової частки в цьому будинку? Чому?

ВІТЬКА: Його має успадкувати Шарка. У цілому.

ІВАН: Відмінна ідея. А як щодо мене?

ВІТЬКА: Ти й Душан заробите на себе. Натомість Шарку Нібелунги не прогодують.

ІВАН: У мене вистачить коштів і для неї.

МАТИ: Постривай. Ти платиш аліменти на трьох дітей. Шарка, у ліпшому випадку, матиме інвалідну пенсію.

ВІТЬКА: Скажімо, вона поводитиметься так, як сьогодні. Ти з нею житимеш?

ІВАН: Зуб даю.

МАТИ: Розмірковуй предметно, Іване. Коли нас із татом не стане, вона зможе винаймати верхній поверх. Дім її прогодує. У разі необхідності залишиться ще й на доглядальницю.

ІВАН: Ага, от воно й вилізло. Ви хочете, щоб я звалив. Гарно змовилися.

МАТИ: Ми не змовлялися.

ВІТЬКА: Нам із Душаном ця думка спала на гадку лише сьогодні вранці.

ІВАН: Знаєте, на що ви мене прирікаєте? Аж до смерті стирчати в панельці. Ні. Якщо ви мене позбавите спадщини, я подам до суду.

МАТИ: Ніхто тебе не позбавляє спадщини. Просто ­своєю часткою поступишся на користь Шарки.

ІВАН: Добровільно.

ВІТЬКА: Таню, що ти на це скажеш?

ТЕТЯНА: Це Іванова справа.

ВІТЬКА: А ти не маєш власної думки?

ТЕТЯНА: Я не хочу говорити про це зараз.

ІВАН: Це, братова, наше останнє слово. Ти мене зрозуміла?

Із дому чути дзенькіт скла.

МАТИ: Вона встала. Шарко. (Іде до дверей номер два.) Що це було?

ВІТЬКА (випереджаючи матір, вибігає дверима номер два): Розбила склянку.

ТЕТЯНА: Послухай, золотце. Ти справді міг би подати на своїх до суду?

ІВАН: І виграв би справу. Право на моєму боці.

ТЕТЯНА: Проте будинок їхній. Можуть його віддати кому захочуть.

ІВАН: Саме так сказала Вітька, коли Душана позбавили спадщини. А цей телепень її послухав.

ТЕТЯНА: Не кричи. Це чудовий дім. Найліпше буде, якщо його успадкує Шарка.

ІВАН: Вибач, золотко. Залиш цю справу мені.

ТЕТЯНА: Я розумію, ти його любиш. Проте я тут не жила би. А мене, сподіваюся, ти любиш більше. (Прислухається.) Петя. (Виходить дверима номер чотири.)

ІВАН (іде за нею): Ми ще про це поговоримо. (Зачиняє двері номер чотири.)

ШАРКА (заходить через двері номер два): Повір, Вітько. Зі мною все гаразд.

ВІТЬКА: Тоді поверни його.

ШАРКА: Цей ніж? Він там, де і має бути.

ВІТЬКА: Не намагайся, Шарко. Я тобі цього не дозволю.

ШАРКА: Цілком теоретично: за яким правом? Це моє життя. А що, як воно вже мені поперек горла?

ВІТЬКА: Воно не лише твоє.

ШАРКА: А чиє ще? Наших? Вони легко мене переживуть. Ще й не таке переживали.

ВІТЬКА: Якби ти не була хвора, я сказала б, що ти невігласка й хуліганка.

ШАРКА: Що не шаную батька свого і матір свою? Скажи: а ти шануєш?

ВІТЬКА: Звісно.

ШАРКА: Батька Помпе і матір Помпе? Не розумію, за що. Бо так наказав панотець?

ВІТЬКА: Бог поклав на них страшну ношу. Можу лише схилити голову.

ШАРКА: Легко схиляти, коли в тебе все гаразд. Тимчасом як я щоночі, мов на екрані, переглядаю своє життя. І їхнє. І що я бачу? Жахливу сім’ю. Такі люди не мають народжуватися. А якщо народилися, їм не варто мати дітей.

ВІТЬКА: Дякувати Богу, на це ти не можеш впливати.

ШАРКА: Та на дещо можу. Матінко. (Мати повільно заходить через двері номер два.) Пригадуєш ту стару казку? Ходи мені її прочитаєш. Знаєш яку? «Добре, що є смерть на світі». Ні, не бійся. Ми просто ведемо філософську суперечку. Що ти так дивишся? Також його шукаєш? Мені він не потрібний. Ось він. (Витягує кухонний ніж і встромляє його в двері номер два, виходить ними й зачиняє за собою.)

МАТИ: Що скажеш про неї?

ВІТЬКА: Вона страшенно, страшенно хвора.

МАТИ: Або розпещена. Істерична. Зла. Але здорова.

ВІТЬКА: Як на мене, вона дисимулює.

МАТИ: Ісусе, це робила маман. Коли їй було найгірше, стверджувала, що почувається казково. А ми завжди на це велися.

ВІТЬКА (відчиняє двері номер два, заглядає через них і прислухається, відтак їх зачиняє.): Щось пише. Ви особлива родина.

МАТИ: Маєш на увазі, обтяжена? Так, у свекрухи був маніакально- депресивний