Читати книгу - "Диво в чорному будинку, Мілан Угде"

ВІТЬКА: Душан казав, що її вбили німці.

МАТИ: Напередодні війни я була на шостому місяці вагітності та відчувала, що не витримую. «Едо, — сказала я, — далі так тривати не може. Або вона, або я». Відповів мені: «Докторко Полакова, — так, як за дівоцтва, лише стояла я перед ним вже з животом, а він: — Докторко Полакова, ви обрали розлучення». Я на це: «Докторе Помпе, чекаю на вашого адвоката». Жоден із нас не сприймав ці слова серйозно, але я таки наполягла на своєму. Маму ми відвезли до закладу. Через три роки туди увірвалося гестапо, і пацієнтам вкололи смертельні ін’єкції. Звідтоді він мене ненавидить.

ВІТЬКА: Мені здається, що він вас досі любить. (Відчиняє двері номер два, прислухається й зазирає через них, потім зачиняє.) Проте якось так особливо.

МАТИ: Він зростав без мами. Виховували його опікунки. Одруження заперечував. Але я цього так бажала. Відчайдушно. Через нього навіть вирішила прийняти хрещення. Трохи мені нагадував Гарольда Ллойда. А як правник — узагалі був зіркою. Викладав на факультеті. Усім імпонував. Я вимолила в батьків усі заощадження й збудувала дім. Він з дитинства хотів жити у власному будинку. Я вирішила, що виконаю його мрію. І купила його за цей дім. Було велике весілля, а відтак велика кара. Лише з одним я не змогла змиритися: що відплата спіткає також Шарку. Я не хотіла бачити, що ця хвороба спадкова, і не хочу цього бачити навіть зараз. Проте я не зовсім сліпа. На жаль.

ШАРКА (вистромляє голову з дверей номер два): Стоїть верба над потоком. Похилилась трохи боком. Похилилась до води. Ти лови. (Зачиняє двері.)

МАТИ: Слухає нас.

ВІТЬКА: Допоможете відвести її до карети швидкої допомоги?

МАТИ: Повернувшись із Гейдельбергу, вона витворяла те саме, що й зараз. Мовляв, добровільно не піде. Мусили її зв’язати.

ВІТЬКА: Утрьох, із Душаном, ми з нею впораємося.

МАТИ: Я тобі, дитино, наобіцяю все, чого забажаєш. Та як побачу Еду, як лише собі почую оце його «Що каже?», не можу гарантувати виконання жодної обіцянки.

Чути тріск скла.

ВІТЬКА: Принаймні знаємо, чим вона це хоче зробити. (Витягує ножа з дверей номер два.)

МАТИ: Так, Вітько, я незграбна. Прошу тебе, не залишай нас.

ВІТЬКА хреститься, виходить через двері номер два й зачиняє за собою.

БАТЬКО (заходить через двері номер чотири): Два місяці. Так. Термін доставки два місяці. Скандал. Питаю: «Це каже працівник фірми Бош?». А вони: «Ми гіпермаркет. Їдьте до Відня, тисяча шилінгів, і будь ласка». — Тричі переплатити за змішувач. Я що, краду?

МАТИ: Ти тільки не хвилюйся, Едо. Помий руки. (Виходить через двері номер два.)

БАТЬКО (іде за нею): Маєте воду? Іван привіз цистерну?

ШАРКА (заходить через двері номер два, прямує до дверей номер чотири): Ти читала Маріну Цвєтаєву?

ВІТЬКА (швидко заходить за нею через двері номер два): Кілька поезій.

ШАРКА: Найбільше я люблю ось цю — «Через роки вдома». Сестричко, в домі повно сховків. / Гратися мов діти... Красива брехня. / Шукай мене, лови мене — не схопиш. / Я вже там, куди тобі не можна. — Гарно, га?

БАТЬКО заходить через двері номер два.

МАТИ (заходить за батьком через двері номер два): Едо, не смій цього робити. Що каже?

ВІТЬКА: Нічого хорошого.

ШАРКА: Написала їй і повісилася.

БАТЬКО: Що мені робити чи не робити, я визначаю сам. (Бере зі столика трубний ключ.)

ВІТЬКА: А тепер швиденько віддай його мені.

ШАРКА: Чого ти знов від мене хочеш?

ВІТЬКА: Сама знаєш.

ШАРКА: Граємо у фанти? Тоді гаразд. Що має зробити фант, про який я думаю? Сповідь? (Показує носа й утікає через двері номер два.)

МАТИ: Що там у неї?

ВІТЬКА: Осколок. (Вибігає через двері номер два, зачиняючи за собою.)

МАТИ: Пане Боже. Тут, Едо, зараз є набагато нагальніша справа.

БАТЬКО (виходить через двері номер три): Звичайно. Дієш поза моєю спиною.

МАТИ: Я хотіла як ліпше. На два місяці його вистачило б. Тимчасово.

БАТЬКО: Ані хвилини. Просто «Мияви» тут не буде. Наступне невідкладне питання, де ви його взяли. Тут замішаний пан сусід, чи не так? А хто змонтував цей змішувач? Також він?

МАТИ хитає головою.

БАТЬКО: Тоді хто? Хто собі це дозволив?

МАТИ: Я. (Стає перед дверима номер три.)

БАТЬКО: Так тому й повірив. Пусти.

МАТИ: Хіба пообіцяєш, що залишиш його.

БАТЬКО: «Мияву» викину Кршенаржові на голову.

МАТИ: А я тягатиму воду у відрі. Як у сорок п’ятому. Тобі цього треба. Ти на це чекаєш із нетерпінням.

БАТЬКО: Принаймні, пам’ятатимеш це. (Робить крок до матері, яка перешкоджає йому в доступі до дверей номер три.)

МАТИ: Отже, ти мені так і не пробачив.

БАТЬКО: Затям раз і назавжди: крани не дотягувати. Повтори.

МАТИ: Але це наша спільна справа. Я тобі цей дім запропонувала. Ти його прийняв.

БАТЬКО: Востаннє запитую, хто його змонтував. Хто хотів мене висміяти. Хто мав таке безмежне нахабство. Гаразд. Я це сам з’ясую.

МАТИ: Я тебе прошу, Едо, залиш її у спокої.

БАТЬКО: Що кажеш?

МАТИ: Ти вже й так її достатньо ображав. Не зносиш її. І мені це навіював. Навіщо? Я тобі скажу: Вітька — це твоє погане сумління. Коли Душан потрапив у халепу, вона залишилася з ним. Тимчасом як мені загрожував концтабір...

БАТЬКО: Байки.

МАТИ: ...у тебе на столику лежав пістолет і написаний тобою прощальний лист. Таємно, але так, щоб я його побачила.

БАТЬКО: Квакання. Ані слова не розумію.

МАТИ: А щойно я його побачила — що ти запропонував? Що помремо разом. Ти поклав переді мною пістолет і сказав: «Не будь незграбою. Це просто. Стріляй». — Ти знав, що я не зможу. І взагалі не думав про те, що в нас син. Спакував валізку: «Я беру лише найнеобхідніше. За іншим потім пришлю». Тому я й зробила це. Ту страшну річ.

БАТЬКО: Сентиментальний сльозогінний фільм. Я це бачив-перебачив десятки разів.

МАТИ: Ніколи. Я ніколи вголос не згадала про це жахіття.

БАТЬКО: Які там десятки. Сотні!

МАТИ: Ніколи. Бо якби це почули діти, то не захотіли б тебе навіть бачити. Та якщо ти не облишиш своєї затії, якщо зіпсуєш Вітьці перебування тут, якщо її виженеш, як прогнав усіх, хто до нас приходив...

БАТЬКО: