Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Отак уже краще.

— Ми на місці, — сповістила Сажана.

Жинь потягнулася, щоб зняти з очей пов’язку. Сажана вела її одну — інші були тільки раді нагоді лишитися на баржі втіх — і від неприхованої вразливості Жинь смикалася й пітніла впродовж усієї мандрівки каналами.

Спершу вона побачила перед собою лише темряву. Але потім очі звикли до тьмяного світла. Жинь розгледіла кімнату, освітлену крихітними мерехтливими ліхтарями. Ані вікон, ані бодай натяку на сонячне сяйво. Жинь не знала напевне, чи вони на кораблі, чи в будівлі; чи надворі вже стемніло, чи кімната просто так добре запечатана, що зовнішнє світло не може пробитися. Повітря в кімнаті було значно прохолоднішим, аніж зовні. Жинь здалося, що вона досі відчуває бурхливе море під ногами, але лише віддалено. Вона не могла сказати, чи то було навсправжки, чи просто примарилося.

Будівля, куди вона потрапила, була величезною. Військовий корабель на мілині? Склад?

Жинь бачила масивні меблі з вигнутими ніжками, безперечно привезені з-за кордону, бо в Імперії столів так не різьбили. На стінах висіли портрети, проте зображали вони не нікарців. Істоти на них були блідошкірі, грізні й усі з білими крилами безглуздої форми. Середину кімнати займав масивний стіл, досить великий, щоб за ним розмістилося два десятки людей.

На іншому боці сиділа сама королева піратів, оточена цілим загоном лучниць «Лілій».

— Жунінь, — голос Моаґ був могильно протяжним, глибоким і химерно непереборним. — Завжди рада.

На вулицях Анькхілууня її завжди називали Моаґ Кам’яна Вдова. Це була висока широкоплеча жінка, радше ставна, аніж гарненька. Подейкували, що колись вона була повією з затоки, та врешті вийшла заміж за одного з численних піратських капітанів Анькхілууня. А потім він помер за дивних обставин, яких так і не вивчили належним чином, і Моаґ поступово піднялася рангами ієрархії піратів Анькхілууня та об’єднала флот нечуваної сили. Вона перша поставила піратські фракції Анькхілууня під один прапор. До встановлення її панування відчайдушні анькхілуунські бандити воювали один з одним так само, як дванадцять провінцій Нікані, відколи помер Червоний Імператор. По суті, вона зробила те, на що Дадзі не спромоглася. Переконала розрізнені фракції солдатів служити одній справі — своїй.

— Сумніваюся, що ти бувала в моєму особистому кабінеті, — Моаґ жестом обвела кімнату. — Гарно тут, правда? Приза­хідники нестерпно надокучливі, але облаштовувати кімнати вміють.

— А що сталося з першими власниками? — запитала Жинь.

— Та хтозна. Гадаю, військово-морський флот призахідників учить своїх моряків плавати. — Моаґ показала на стілець навпроти неї. — Сідай.

— Ні, дякую.

Жинь уже не могла стерпіти сидіння на стільцях. Їй страшенно не подобалося, як столи блокують ноги, бо якщо раптом доведеться підстрибнути або спробувати втекти, коліна вдаряться об деревину, а це коштуватиме дорогоцінного часу для втечі.

— Ну як хочеш. — Моаґ схилила голову набік. — Я чула, що в Адлазі все пройшло не дуже гладенько.

— План не спрацював, — сказала Жинь. — Ми несподівано зіткнулися з Дадзі.

— О, я знаю, — промовила Моаґ. — Про це знає все узбережжя. Ти ж знаєш, як Сінеґард це викрутив? Ти облудна спірлійка, зрадниця корони. Муґенські поневолювачі довели тебе до божевілля, і тепер ти загрожуєш усім, до кого наближаєшся. Винагороду за твою голову збільшили до шести тисяч імперських срібняків. Удвічі більше, якщо тебе приведуть живою.

— Як мило, — сказала Жинь.

— Схоже, тебе це не надто турбує.

— І то правда. — Жинь нахилилася вперед. — Послухай, Ян Юаньфу мертвий. Ми не змогли принести його голову, але твої нишпорки підтвердять усе, щойно дістануться Адлаґи. Настав час платити.

Моаґ проігнорувала її слова й підперла підборіддя кінчиками пальців.

— Не розумію. Навіщо завдавати собі такого клопоту?

— Моаґ, ну годі…

Моаґ підняла руку, обриваючи її на півслові:

— Розкажи мені ось що. Ти маєш силу, про яку більшість людей навіть не мріють. Можеш робити що заманеться. Стати Воєначальником. Стати піратом. Та стати капітаном одного з моїх кораблів, якщо схочеш. Навіщо кидатися в цей бій?

— Бо цю війну почала Дадзі, — сказала Жинь. — Бо вона вбила моїх друзів. Бо вона лишилася на троні, хоча їй там не місце. Бо хтось мусить убити її, і ліпше, якщо це буду я.

— Але навіщо? — наполягала Моаґ. — Ніхто не відчуває до нашої Імператриці більшої ненависті, ніж я. І зрозумій ось що, дівчинко: ти не знайдеш союзників. Революція гарна в теорії. Але нікому не хочеться вмирати.

— Я не прошу когось ризикувати. Просто дай мені зброю.

— А якщо ти зазнаєш невдачі? Тобі не спадало на думку, що Міліція відстежить, звідки в тебе припаси?

— Я вбила тридцятьох людей для тебе, — випалила Жинь. — Ти заборгувала мені всі припаси, які я схочу. Такі були умови. Ти не можеш просто…

— Чого я не можу? — Моаґ нахилилася вперед, погладжуючи руків’я кинджала. Вона здавалася страшенно звеселеною. — Ти вважаєш, що я тобі заборгувала? За якою угодою? За якими законами? Що ж ти зробиш? Викличеш мене до суду?

Жинь кліпнула:

— Але ж ти сказала…

— «Але ж ти сказала», — перекривила Моаґ високим голосом. — Люди постійно кажуть те, чого не мають на увазі, мала спірлійко.

— Але ж ми домовилися! — Жинь підвищила голос, проте її слова звучали жалібно, а не владно. Навіть вона чула, як по-дитячому це було.

Декілька «Лілій» захихотіли, прикриваючись віялами.

Жинь стиснула кулаки. Залишки опіуму не дозволяли спалахнути, але перед очима однаково з’явилася червона пелена.

Вона глибоко вдихнула. «Заспокойся».

Убивство Моаґ на мить могло здатися гарною думкою, але Жинь сумнівалася, чи вибереться в такому разі з Анькхілууня живою.

— Знаєш, як для людини з таким минулим, ти неймовірно дурна, — сказала Моаґ. — Здібності спірлійців, освіта в Сінеґарді, служба в Міліції, а ти досі не розумієш, як улаштований світ. Якщо ти хочеш чогось досягти, тобі знадобиться груба сила. Ти потрібна мені, і я єдина, хто може заплатити тобі, а це означає, що я потрібна тобі. Можеш скаржитися скільки завгодно. Але нікуди ти не попливеш.

— Але ти мені не платиш, — не стрималася Жинь. — Тож котися до біса.

Жинь не встигла й ворухнутися, як їй у чоло націлилось одинадцять стріл.

— Назад, — просичала Сажана.

— Не треба так драматизувати, — Моаґ розглядала лак на нігтях. — Знаєш, я ж намагаюся тобі допомогти. Ти молода. У тебе ще все життя попереду. Навіщо марнувати його на помсту?

— Мені потрібно дістатися до столиці, — уперто гнула своє Жинь. — І якщо ти не даси мені припасів, я дістану їх деінде.

Моаґ театрально зітхнула, притиснула пальці до скронь, а потім поклала руки на стіл.

— Пропоную компроміс. Ще одне завдання — і отримаєш усе, що хочеш. Згода?

— І як мені тепер тобі вірити?

— А який у тебе вибір?

Жинь поміркувала над її словами.

— Що за завдання?

— Як ти ставишся до боїв на морі?

— Ненавиджу їх.

Жинь не любила бувати у відкритому морі. Досі вона погоджувалася тільки на завдання на суші, й Моаґ це знала. Посеред океану Жинь було надто легко поневолити.

Полум’я і вода несумісні.

— Упевнена, що гідна винагорода змусить