Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Жинь витріщилася на неї.

— І ти хочеш, щоб я вбила людину через бухгалтерські помилки?

— Він прибирає до рук більше, ніж справедливу частку своїх прибутків. А ще дуже розумно все обставив. Узяв собі бухгалтера, який підробляв дані, тож мені знадобився не один тиждень, щоб це з’ясувати. Але ми зберігаємо всі документи у трьох копіях. Цифри не брешуть. Я хочу, щоб ти потопила його корабель.

Жинь розглядала планування. Вона впізнала тип корабля. В Аньк­хілуунській затоці в Моаґ було щонайменше десять вітрильників.

— Він ще в місті?

— Ні. Але згідно з розкладом має повернутися до порту за декілька днів. Він вважає, буцімто я не знаю, що він накоїв.

— Тоді чому б тобі не позбутися його самотужки?

— За звичайних обставин я б так і зробила, — сказала Моаґ. — Але тоді я мусила б віддати його в руки піратського суду.

— І відколи це Анькхілуунь переймається правосуддям?

— Те, що ми незалежні від Імперії, ще не робить нас анархією, люба. Ми проводимо суди. Це стандартна процедура в разі привласнення чужих коштів. Але я не хочу для нього справедливого суду. До нього гарно ставляться, він має надто багато друзів у місті, і покарання від моєї руки, безсумнівно, створить мені проблеми. А я не в настрої для політики. Я хочу, щоб він потонув.

— Полонених не брати?

Моаґ осяйно всміхнулася:

— Не пріоритетно.

— Тоді мені знадобиться позичити вітрильник.

Моаґ усміхнулася ще ширше.

— Зроби це для мене — й отримаєш його.

Це був не найкращий варіант. Жинь потрібен був корабель із кольорами Міліції, а не контрабандистське судно, і Моаґ однаково могла не дати їй ані зброї, ані грошей. Ні, вона знала напевне, Моаґ обмане її так чи інакше.

Але Жинь не мала важелів впливу. У Моаґ були кораблі й солдати, тож умови диктувала вона. Жинь могла лише вбивати людей, і більше запропонувати їй було нічого.

Ліпших варіантів вона просто не мала. З точки зору стратегії її загнали в кут, і вона не могла придумати, як вибратися.

Але вона знала, кому це до снаги.

— Я хочу ще дещо, — сказала вона. — Адресу Кітая.

— Кітая?

Моаґ примружилася. Жинь бачила, як вона подумки перебирає варіанти, намагаючись зрозуміти, чи це необхідність, чи жест доброї волі.

— Ми друзі, — якомога спокійніше промовила Жинь. — Вчилися разом. Я хвилююся за нього. Тільки й того.

— І ти питаєш про нього лише зараз?

— Ми не збираємося тікати з міста, якщо тебе хвилює це.

— О, тобі це нізащо не вдалося б, — Моаґ зміряла її жалісливим поглядом. — Але він просив не говорити тобі, де його знайти.

Жинь подумала, що це не мало б стати для неї несподіванкою. Але слова Моаґ однаково їй допекли.

— Байдуже, — сказала вона. — Я все одно хочу дізнатися його адресу.

— Я дала йому слово, що триматиму її в таємниці.

— Твоє слово нічого не варте, стара відьмо. — Жинь не могла придушити нетерплячку. — Просто зараз ти тішишся з цього.

Моаґ розсміялася:

— Справедливо. Він у старому іноземному районі. Безпечний будинок у самому кінці вулиці. Ти побачиш на одвірках символи флоту «Червоних лахмітників». Я виставила там охорону, але попереджу їх, щоб трималися спокійно, коли побачать тебе. Повідомити йому, що ти прийдеш?

— Прошу, не треба, — сказала Жинь. — Нехай для нього це стане сюрпризом.

Старий іноземний район був спокійним і тихим — рідкісна оаза спокою в нескінченній какофонії Анькхілууня. Половина тамтешніх будинків були занедбані, тут ніхто не жив, відколи відпливли призахідники, а решту будівель використовували лише для зберігання припасів. Тут не було світла, яке заливало решту Анькхілууня. Це місце було незручно далеко від відкритої центральної площі, куди легко могли дістатись охоронці Моаґ.

Жинь це не сподобалося.

Але Кітай, певно, в безпеці. З точки зору тактики нашкодити йому було б жахливою ідеєю. Він — виняткове джерело знання. Він читав усе і не забував нічого. Живим він кращий актив, і Моаґ це розуміла, тому й посадила його під домашній арешт.

Самотній будинок у кінці шляху плавав трохи віддалік од решти нестійкої вулиці, прив’язаний лише двома довгими ланцюгами й небезпечно хистким містком із погано припасованих дощок.

Жинь обережно ступила на дошки, а потім легенько постукала у двері. Ніхто не відгукнувся.

Вона спробувала потягти за ручку. У дверях навіть не було замка — Жинь не бачила шпарини. Вони зробили так, щоб Кітай не міг уникнути відвідувачів.

Жинь штовхнула двері.

Спершу вона побачила безлад: недбалі купи пожовклих книг, мапи і гросбухи заповнювали весь видимий простір. Жинь прокліпалась у тьмяному світлі настільної лампи й нарешті побачила Кітая, який сидів у кутку з товстим томиком на колінах, майже закопавшись під стосами книг у шкіряних палітурках.

— Я вже їв, — сказав він, не піднімаючи очей. — Приходьте вранці.

Жинь прокашлялася.

— Кітаю.

Він глянув угору. Його очі розширилися.

— Привіт, — промовила вона.

Кітай повільно відклав книжку.

— Можна зайти? — запитала Жинь.

Кітай довго й пильно дивився на неї, а потім жестом показав їй заходити.

— Заходь.

Жинь зачинила за собою двері. Кітай навіть не спробував підвестися, тож Жинь пробралася крізь папери до нього, стежачи за тим, щоб не наступити на жодну сторінку. Кітай не любив, коли хтось порушував його ретельно впорядкований безлад. Під час періоду іспитів у Сінеґарді він спалахував гнівом щоразу, коли хтось переставляв його чорнильниці.

Кімната була настільки захаращеною, що єдиним вільним простором у ній виявився клапоть підлоги біля стіни просто поруч із Кітаєм. Намагаючись не торкатися його, Жинь ковзнула додолу, схрестила ноги й поклала руки на коліна.

Якийсь час вони просто дивились одне на одного.

Жинь відчайдушно хотілося простягти руку й торкнутися його обличчя. Кітай був слабким і занадто худорлявим. Він трохи підлікувався від часу Ґолінь Ніїс, але навіть зараз ключиці випиналися до загрозливої межі, а зап’ястки були такі тендітні, що Жинь могла переламати їх однією рукою. Він відростив довгу кучеряву шевелюру й зібрав її на потилиці, від чого шкіра на обличчі натягнулася ще дужче й вилиці випиналися ще виразніше.

Він зовсім не скидався на хлопця, з яким вона познайомилася в Сінеґарді.

Різниця крилася в очах. Раніше вони були яскраві, у них палахкотіла гарячкова допитливість. А тепер — тьмяні й порожні.

— Можна лишитися? — запитала Жинь.

— Я ж впустив тебе, правда?

— Ти просив Моаґ не давати мені твоєї адреси.

— Так, — він кліпнув. — Просив.

Він не дивився їй у вічі. Жинь занадто добре його знала, щоб розуміти: це означає, що він злиться на неї, але після стількох місяців вона так і не збагнула чому.

Ні, вона знала, просто не хотіла визнавати, що помилилася. Єдиний раз, коли вони сперечалися через це, по-справжньому сперечалися, він грюкнув дверима й не розмовляв з нею, доки вони не дісталися суші.

Відтоді Жинь не дозволяла собі думати про це. Ці думки опинилися в прірві разом з рештою спогадів, від яких вона тяглася до люльки.

— Як справи? — запитала вона.

— Я під домашнім арештом. Як у мене