Читати книгу - "Хочеш жити?"

Гамільтон продовжував:

— Уважно подивіться на це фото. Якщо ви раніше бачили цю гвинтівку, або ж бачили когось із такою гвинтівкою, негайно повідомте поліцію. Дін Кей Маккуїн був одним із найвідоміших мешканців нашого міста. Він...

Чак вимкнув телевізор.

— Та кому він треба? — сказав Чак байдужим тоном. — Ходімо, подивимось місто.

Меґ не відводила від Чака проникливих очей. Він зблід, на чолі виступили краплини поту, очі бігають. Дівчина відчула, як спиною пробіг неприємний холодок.

— У чому справа?

Чак надягнув сорочку.

— У чому? Та ні в чому! Хіба ти не хочеш подивитись місто?

— Це вбивство... Цей чоловік... Каратель... Це ж ніяк не пов’язано з нами, правда, Чаку?

Чак натягнув штани.

— Ти геть збожеволіла? Як це може бути пов’язано з нами?

Чак уникав погляду Меґ.

— Тоді чому в тебе такий вигляд? Ми все ж якось пов’язані з цим! Чому його не було всю ніч? Звідки візьмуться усі ті гроші, які він нам пообіцяв?

Чак знав, що настав критичний момент. Це була ситуація, коли треба прийняти рішення — зараз або ніколи.

— Ну що ж! — оскаженіло викрикнув Чак. — Збирай свої речі! Тебе попереджали! Тобі казали не ставити запитань. Тепер забирайся! Давай! Пакуй свої чортові лахи! Забирайся!

Меґ зіщулилась і безсильно простягнула до Чака свої руки.

— Ні! Ходімо зі мною, Чаку! Він недобрий! Я знаю це! Ходімо зі мною!

— Ти чула, що я сказав! Пакуй речі! Геть!

Дівчина сіла на розстелене ліжко, опустивши голову на руки.

— Я не можу бути одна, Чаку... Гаразд, забули. Більше жодних запитань. Я не хочу йти.

У своїй кімнаті, притиснувши вухо до тонкої перегородки дерев’яної стіни, Пок Тоголо слухав усе, що відбувалось між парою.

Чак знав, що вже переміг, але саме зараз був слушний час, щоб раз і назавжди втовкмачити їй це у голову.

— Ти мені остогидла, — сказав він. — Я можу знайти собі купу дівок. Краще вшивайся. Давай, збирай речі!

Меґ ледь не вила з відчаю.

— Будь ласка, Чаку. Я більше не ставитиму жодних запитань. Лише дозволь лишитись із тобою.

Чак пройшовся кімнатою, вдаючи, що сумнівається.

— Я маю поговорити з Поком. Він повинен дізнатись про те, що сталось. Я думаю, тобі краще забиратись звідси під три чорти.

Меґ підскочила і схопила його за руку.

— Ні, не кажи йому нічого. Я обіцяю! Я клянусь, я більше нічого не питатиму! Я робитиму все, що ти скажеш! Обіцяю!

Чак зробив вигляд, що вагається, а потім кивнув.

— Гаразд. Я забуду про це. Ходімо, подивимось місто, га?

— Так, — тепер погляд її був переповнений вдячністю. — Так, із задоволенням.

— Запитаю в Пока, чи можна нам узяти машину.

У Меґ одразу ж знову почалась паніка.

— Ти ж не розкажеш йому... не скажеш йому нічого?

Чак зловтішно посміхнувся. Приниження Меґ неабияк тішили його власне его.

— Я не скажу йому, — короткі спітнілі пальці Чака взяли дівчину за підборіддя і стиснули його з такою силою, що вона аж поморщилась від болю. — Але пам’ятай, лялю, це твій останній шанс.

Чак вийшов із кімнати і постукав до Пока. Індіанець впустив його. Коли Пок зачиняв двері, двоє чоловіків якийсь час просто дивились одне на одного.

— Я усе чув, — заговорив Пок. — Ти зробив усе правильно. Відвези її машиною на пляж. Займи її чимось. Я посплю. — Із кишені штанів індіанець дістав чек на двадцять доларів. — Візьми це... нехай заспокоїться. — Він трохи помовчав. Його чорні блискучі очі уважно вивчали обличчя Чака. — Ти будеш потрібен мені сьогодні вночі. Ми вирушаємо звідси о 23:00.

Чак застиг на місці, у горлі йому пересохло.

— Друге вбивство?

Пок кивнув.

Чак відвів погляд убік і промовив:

— Із першим ти впорався самостійно. Навіщо тобі я?

— Цього разу ти мені потрібен, — відказав індіанець. — А поки відвези дівчину на пляж, нехай розважиться.

Чак кивнув і трохи невпевнено вийшов із кімнати.

Пок зачинив за ним двері й замкнув їх на засув. Він почекав, доки Чак і Меґ взяли «б’юїк» і поїхали геть, потім підійшов до ліжка, підняв матрац і дістав зі сховку гвинтівку. Вмостившись на краєчку ліжка, індіанець заходився чистити її.

* * *

Коли Террелл закінчив зі звітами, що назбирались на його столі від ранку, вже перевалило за 14:00. Розбиратись із вхідними дзвінками він доручив сержантові Бейґлеру. Історія, яку Гамільтон повідав з телеекранів, спричинила вибух у місті, й відтоді телефони у відділку дзвонили безупинно. Розпещених міських багатіїв дуже схвилювало вбивство Маккуїна. До поліцейських вони ставились, як до власних слуг, і були переконані, що управління поліції було створено виключно для їхнього захисту. Що робить поліція, аби знайти цього божевільного? Розлючено, верескливо, а часом навіть сльозливо запитували вони. Хіба в поліції не розуміють, що цей чоловік може вбити знову? Що вже зробили, аби запобігти такому?

Бейґлер, не виймаючи сигарету з рота і весь час тримаючи склянку з кавою біля себе, відповідав на всі ці дзвінки своїм флегматичним, заспокійливим тоном.

Хор різноманітних голосів молотив у його барабанну перетинку, а Бейґлер думав про те, якого галасу наробив Гамільтон, і йому аж свербіло дати тому репортерові добрячого копняка.

Мер Парадайз-Сіті Лоусон Гедлі був людиною розсудливою. Він одразу ж зв’язався з Терреллом.

— Можливо, вбивця псих, — повідомив йому Террелл, — а можливо, лише вдає. Доки не зберу більше інформації, не можу надати повну картину. Я закінчу зі звітами близько 15:00. Якщо хочеш, приєднуйся, Лоусоне, буду радий бачити.

— Я буду, Френку. Погано, що цей клятий Гамільтон здійняв паніку до того, як ми дізнались якісь подробиці. Я зайду.

О 15:00 Террелл, Гедлі та Бейґлер сиділи за столом у кабінеті начальника поліції.

— Гвинтівку, якою було скоєне вбивство, викрали з магазину Данваза минулої ночі, — розповів Террелл. — Це підтвердив звіт балістів. Убивця здійснив постріл з багатоповерхівки «Коннот», з тераси пентхауса. Як вам відомо, пентхаус цей належить Томові Девісу, і, як вам відомо,