Читати книгу - "Посуха"

Фокові черевики лишали в тирсі відбитки. В кутку добре почистили піском дошки. Пляма все одно лишилася. Рако зупинився на порозі.

— Мені досі важко сюди заходити, — сказав він, стенувши плечима.

Колись, пам’ятав Фок, це була мила кімната. Двадцять років тому належала Люкові. Фок сам тут багато разів ночував. Шепотівся з другом, вимкнувши світло. Затамувавши подих, притлумлював смішки, коли Барб Гедлер гукала крізь двері, щоб хлопці нарешті позамовкали й засинали. Фок горнувся в теплий спальник на підлозі неподалік цієї жахливої плями. Гарно було в цій кімнаті. А тепер, як і в коридорі, тут смерділо хлоркою.

— Можна відчинити вікно?

— Ліпше не треба, — озвався Рако. — Доводиться тримати жалюзі опущеними. Незабаром по тому, як це все сталося, я зловив тут кількоро дітлахів, які намагалися зробити фотки.

Витягнувши планшет, Рако постукав по екрану. Передав планшет Фокові. На екрані відкрилася фотогалерея.

— Тіло хлопчика вже забрали. Але тут видно, в якому стані була кімната.

На світлинах жалюзі були повністю підняті, й моторошну сцену заливало світло. Двері шафи були розчахнуті, а весь одяг — грубо зсунутий набік. Великий плетений кошик з іграшками лежав перекинутий. Перину з космічним кораблем відкинули в кінець ліжка, немов щось під нею шукали. На бежевому килимі в кутку розливалася чорно-червона пляма, витікаючи з-під великого перевернутого кошика для брудної білизни.

Фок на мить спробував уявити останні миті Біллі Гедлера. Як він кулиться за кошиком з брудною білизною, намагаючись притлумити хрипке сапання, а по нозі в нього цебенить гаряча сеча.

— Маєте дітей? — запитав Рако.

Фок похитав головою.

— А ви?

— Скоро перша народиться. Дівчинка.

— Вітаю.

— Але в нас ціла армія племінниць і племінників. Не тут, а вдома, у Південній Австралії. Є кілька приблизно віку Біллі, є кілька молодших, — сказав Рако, забираючи планшет і прогортаючи світлини. — І справа в тому, що брати мої знають усі схованки своїх дітлахів. Можете зав’язати їм очі й завести їх у дитячу — і вони знайдуть малих за дві секунди.

Він постукав по екрану.

— І хай скільки я дивлюся на ці фото, мені це нагадує обшук, — мовив Рако. — Хтось, не знаючи схованок Біллі, методично обшукував кімнату. Малий у шафі? Ні. Під ліжком? Ні. Немов заганяв хлопчика.

Фок утупився в темну пляму, що колись була Біллі Гедлером.

— Покажіть мені, де ви знайшли Шарлотту.

Дитяча навпроти була в жовтеньких кольорах. Над порожнім місцем, де мала стояти колиска, зі стелі звисала музична каруселька.

— Колиску забрали Джері й Барб, — пояснив Рако.

Фок роззирнувся. Кімната дуже відрізнялася від інших.

Ні меблів, ні килима тут не чіпали. Не смерділо ядучою хлоркою. Тут панувала атмосфера святилища, якого не торкнулося жахіття, що відбувалося за дверима.

— Чому Люк не убив Шарлотту? — зронив Фок.

— На думку загалу — прокинулася совість і почали мучити докори сумління.

Вийшовши з дитячої, Фок перетнув коридор і повернувся у спальню Біллі. Зупинився біля кривавої плями в куті, розвернувся на сто вісімдесят градусів і знову пішов через коридор у кімнату Шарлотти.

— Вісім кроків, — промовив Фок. — Але я високий. Вважаймо, що для більшості людей — дев’ять. Дев’ять кроків від тіла Біллі до Шарлотти, легкої мішені. А в Люка ж грає адреналін, стугонить кров, червоний туман перед очима — повний комплект. Отже, дев’ять кроків. Виникає питання: чи достатньо цього, щоб передумати?

— Як на мене — не достатньо.

Фок пригадав чоловіка, якого знав колись. Те, що раніше здавалося цілком ясною картиною, тепер стало спотвореним і розмитим.

— Ви були знайомі з Люком?

— Ні.

— Йому змінити думку — що монетку перекинути. Можливо, для нього дев’ять кроків — на вісім більше, ніж потрібно, — мовив Фок, однак уперше від повернення в Ківару відчув укол щирих сумнівів.

— Але ж це мала бути така собі заява, правильно? Щось таке. Це — особисте. Щоб люди потім казали: «Він закатрупив усю свою родину». Дружина, з якою Люк прожив сім років, спливає кров’ю на підлозі в коридорі, а він витрачає скільки — дві? три хвилини? — щоб перевернути догори дриґом кімнату й убити власного сина. Покінчивши з усіма, він планує накласти на себе руки. Отож якщо це був Люк, — Рако на мить завагався на слові «якщо», — як це його доньці вдалося вижити?

Якусь хвилю вони удвох постояли, задивившись на нерухому карусельку, підвішену над відсутньою колискою. Навіщо вбивати всю родину, а немовля залишати? Фок довго крутив це в голові, поки не набралося кілька гарних аргументів, та лише один з них був справді солідний.

— Можливо, той, хто побував тут того дня, не убив немовля, бо в цьому не було потреби, — нарешті промовив Фок. — Ніяке це не особисте. Просто тринадцятимісячна дитина не зможе стати надійним свідком.

Розділ шостий

— Щось ніхто не стрибає від радості, коли я тут з’являюся, — з ноткою жалю зронив Рако, опускаючи на столик у «Руні» два пива. Подряпана стільниця під їхньої вагою похилилася набік, розхлюпавши цілий сантиметр напою. Рако вже сходив додому перевдягнутися в цивільне й повернувся, тримаючи під пахвою товсту теку з написом «Гедлер». — Я псую бізнес. Усі зразу починають влаштовувати цілу виставу, демонстративно відкладаючи ключі від машини.

Вони озирнулися на бармена. Це був той самий бородатий здоровань, що й учора. Він спостерігав за гостями понад газетою.

— Така вже доля поліціянта. Будьмо! — Фок підняв склянку й зробив великий ковток. До випивки він завжди ставився спокійно: міг випити, але міг і не пити, однак зараз був радий хильнути. На початку вечора в пабі було ще тихо, Рако й Фок самотою сиділи в куточку. У протилежному кінці приміщення троє чоловіків витріщилися, як корови, в телевізор, де показували собачі перегони. Фок їх не впізнавав, та й вони, своєю чергою, не звертали на нього уваги. У дальній кімнаті пабу блимали й терликали покерні автомати. З кондиціонера віяло арктичним холодом.

Рако зробив ковток.

— Що тепер?

— Тепер вам слід повідомити Клайд про свої сумніви, — озвався Фок.

— Якщо я зараз поїду в Клайд, місцеві копи миттю кинуться прикривати свої дупи, — нахмурився Рако. — Самі знаєте, які думки почнуть крутитися у них у голові, якщо вони вирішать, що напартачили. Та вони зі шкури випнуться, щоб довести, як чудово провели розслідування. Я б сам так вчинив.

— Боюся, у вас нема вибору. Такі