Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Покоївка мовчки кивнула і посунула до туалетного столика. Вона почала діставати щипці, розчіски і всіляке інше приладдя, яким Йовіла зазвичай би нізащо не користувалася, а сама вона тим часом поспішила до ванної. 

А та була і справді чудесною; якщо Йовіла і схвалювала якусь розкіш, то тільки таку – мармурова величезна ванна, яка скоріше нагадувала басейн середніх розмірів, і така кількість різноманітних баночок із пінами, солями, гелями, рідким милом і оліями, що й не злічити. 

Забираючись у гарячу воду, Йовіла пожалкувала, що витратила час на сон, а не на те, щоб поплавати – а у цьому кімнатному басейні це можна було зробити без особливих зусиль. 

У воді її думки змістилися на іншу тему – десь там, за стінами її покоїв, у самому палаці, ходили її батьки. Барон, певно, з заздрістю оглядав стіни, а баронеса запам’ятовувала усі до одної плітки, щоб привести їх до своїх подруг у надзвичайно перебільшеному і перекрученому до невпізнаваності вигляді. Вони не знали, що Яр у палаці. Навряд чи він покажеться їм на очі – не для того ж він десяток років усе так ретельно приховував, щоб зараз просто відкритися їм. 

Ні, він нічого не скаже і буде ховатися від баронського подружжя по кутках, і Йовілі доведеться знову мати справу з цим наодинці. Щонайменше, у палаці не було комори з щурами, де її могли би закрити за непослух. Та і слова вже не жалили її так, як раніше. Вона стала сильнішою. Вона їх більше не боялася. 

Брехня, – шепотів їй внутрішній голос. – Ти боїшся так само, як і тоді. Вони все ще можуть забрати тебе назад; і вони все ще можуть засватати тебе за когось проти волі. 

Йовіла струсила головою і вилізла з води. Настав час збиратися на бал. 

Минула вже година, коли Йовіла нарешті сіла за туалетний столик із пером в руках, а безіменна покоївка взялася за її зачіску. Всього за десяток хвилин Йовіла вже написала замітку про кінські перегони, а служниця закрутила їй тугі кучері і якось хитро підколола їх ззаду, щоб вони не стирчали в усі боки, а загадково і млосно спадали їй на плечі. 

 – Допомогти вам з одягом, пані? – запитала дівчина, відкладаючи в сторону щипці. 

Йовіла тільки похитала головою. В жодній її сукні не було корсету – їх було важко перевозити, вони були важкими, і це вона ще не згадувала про ціну. Навіть її ненависна рожева сукня могла похвалитися тільки куцим корсажем, тож вона могла цілком впоратися із нею самотужки. 

 – Ви впевнені, пані? Ця сукня виглядає складною… 

Йовіла підняла брови. Яка ще така “ця сукня”? 

 – Про що це ти?.. – вголос запитала вона, вже прямуючи до гардеробної. Вона раптом пригадала і пакунок, який покоївка несла у руках і який загадково зник, поки Йовіла ходила до ванної. Невже?.. 

Коли Йовіла переступила поріг величезного гардеробу, довго шукати “цю сукню” не довелося. Величезне, розкішне і абсолютно точно не її плаття висіло на найбільш видному місці. Це було поєднання глибокого зеленого шовку і перлів – дороге, але не без смаку. І, як на Йовілу, може, аж надто пишне – але це вже деталі. Сукня буа неймовірною. 

 – Звідки це? – вражено запитала вона. У Йовіли не було нікого, хто міг би принести їй такий подарунок, та ще й без усякого на те приводу. Точніше, так вона донедавна думала. 

 – Я не знаю, леді, – відізвалася покоївка. – Але там була записка. Я поклала її поряд. 

Записка і справді була. Нашкарябана на папірці, вирваному з якогось блокнота чи зошита, і нашкарябана все ще дуже знайомим почерком. 

Гарно повеселися на балу і намагайся уникати батьків. Не знаю, чи встигну прийти, але Вітан має там бути. Будь дуже, дуже обережна і нікуди не ходи сама. Це мій тобі подарунок за попередній день народження. Яр. 

P.S. Розмір сукні спитав у твоєї подруги Сари. Сподіваюся, вгадав.

Йовіла не змогла втримати посмішки. Звісно, Яр ще був винен їй подарунків щонайменше за чотири дні народження, але це був дуже і дуже непоганий старт. Сама Йовіла нізащо не купила би такої сукні, навіть якби мала вдосталь грошей; зрештою, їй не було, куди вдягти таку красу. Але це був саме той тип подарунків, які вона любила: щось таке, чого їй хотілося, але на що вона би не витратила свої гроші. Йовіла раділа, що Яр ще про це пам’ятав. 

 – Мабуть, мені таки знадобиться допомога, – пробурмотіла вона, торкаючись тканини сукні. 

Коли покоївка позастібала усі приховані гачки на спині, позав’язувала усі стрічки і приховала усі шпильки, якими все ж довелося де-не-де підколоти тканину у талії, Йовіла не могла відірвати від себе погляду. Сукня була неймовірною – і до того ж зручною. Можливо, Яр з солідарності із жінками зневажав корсети, а можливо, їй просто пощастило – але вона могла дихати вільно. 

Йовіла покрутилася навколо себе – і ворох спідниць піднявся разом із нею. Служниця пішла, а Йовіла зрозуміла, що перед балом часу лишилося і справді небагато. Вона мусила поговорити із Акулиною. 

Перед тим, як виходити зі своїх покоїв, вона на мить завагалася. Все ж вона нікому не говорила, куди йшла. І не те, щоб Йовіла могла захистити себе. Якби Акулина і справді була вбивцею, їй не склало би великих труднощів позбутися її тіла ще до початку балу. 

На щастя, серед трьох кімнат знайшовся і обідній стіл, а біля нього – сервант із столовим серебром. З нього Йовіла видобула ножа для хліба і змахнула на пробу.