Читати книгу - "Буря Мечів"

— Щира правда,— сказав Джоджен.— Повно андалів і залізних, Фреїв та інших дурнів — усіх тих гонорових вояків, які прагнули звоювати Сіроводдя. Ніхто з них так і не спромігся його відшукати. Заїжджають на Перешийок, а назад не вертаються. Бо рано чи пізно збиваються в болото й загрузають у трясовині під вагою своєї криці — тонуть у своїх обладунках.

Уявивши лицарів-потопельників під водою, Бран аж поїжився. Але насправді він був і не від того: любив він, коли отак б’ють дрижаки.

— Був собі лицар,— почала розповідати Міра,— а трапилося це того року, коли прийшла оманлива весна. Лицар розсміяного дерева, ось як його прозивали. Можливо, він був краножанин.

— А може, й ні,— сказав Джоджен; на його обличчі танцювали зелені тіні.— Певен, королевич Бран цю казку чув уже сто разів.

— Ні,— сказав Бран,— не чув. А якби й чув, хіба не байдуже? Іноді стара Нан переказувала казки, які ми вже чули, але якщо казка хороша, ми були й не проти. Старі казки — як старі друзі, казала вона. Час від часу варто до них повертатися.

— Правда,— мовила Міра; вона йшла зі щитом на спині, іноді остенем відгортаючи гілку то тут, то там. Коли Бран уже вирішив, що вона передумала розповідати казку, вона повела далі.— Був собі на Перешийку один допитливий хлопець. На зріст маленький, як усі краножани, але хоробрий, кмітливий і дужий. Зростав він, полюючи, рибалячи й лазячи по деревах, а ще навчився всіх чарів, на яких знається наш народ.

Бран був майже переконаний, що такої казки не чув.

— А йому теж снилися зелені сни, як Джоджену?

— Ні,— сказала Міра,— але він міг дихати у трясовині й бігати по листю, а ще, прошепотівши одне-єдине слово, перетворювати землю на воду, а воду — на землю. Він розмовляв з деревами й вигадував слова; на його бажання з’являлись і зникали замки.

— Хотів би і я так,— жалібно мовив Бран.— А скоро він зустрінеться з лісовим лицарем?

— Скоро,— скривила личко Міра,— якщо один королевич помовчить.

— Я просто спитав.

— Хлопець знався на чарах краногів,— провадила вона,— але йому цього було мало. Розумієш, наші люди нечасто подорожують далеко від домівки. Ми — маленький народ, декому наші звичаї здаються дивними, тож великі народи не завжди ставляться до нас приязно. Однак цей хлопець був сміливіший за інших, тож одного дня, подорослішавши, він вирішив поїхати з краногів — навідатися на острів Ликів.

— На острів Ликів ніхто не їздить,— заперечив Бран.— Там живуть зеленяки.

— От зеленяків він і хотів розшукати. Отож він одягнув сорочку, обшиту бронзовою лускою, як у мене, узяв шкуратяний щит і тризубий остень, як у мене, і поплив на маленькому шкіряному човнику вниз по Зеленому Зубцю.

Бран, заплющивши очі, спробував уявити людину в шкіряному човнику. В уяві краножанин був схожий на Джоджена, тільки старший і дужчий, а вдягнений як Міра.

— Близнючок він проминув поночі, щоб на нього не напали Фреї, а коли доплив до Тризуба, то причалив до берега й, поставивши човника собі на голову, пішов далі пішки. Багато днів він подорожував, аж нарешті дістався Божого Ока, опустив човника в озеро й повеслував до острова Ликів.

— І там зустрів зеленяків?

— Так,— сказала Міра,— але це вже зовсім інша історія, і не мені її розповідати. Королевич просив казку про лицарів.

— Про зеленяків теж цікаво.

— Так,— погодилася Міра, але більше про них не згадувала.— Цілу зиму краножанин просидів на острові, та коли прийшла весна, він відчув, що його кличе широкий світ і прийшов час рушати далі. Шкіряний човник лежав там, де він його і лишив, тож він попрощався й повеслував до протилежного берега. Він усе гріб та гріб, і нарешті побачив удалині вежі замку, який виріс на березі озера. Що ближче він підпливав до берега, то вищими ставали вежі, й урешті краножанин збагнув, що це, мабуть, найбільший замок на світі.

— Гаренхол! — одразу впізнав його Бран.— Це був Гаренхол!

— Справді? — посміхнулася Міра.— Попід мурами хлопець розгледів різнобарвні намети, на вітру виляскували яскраві прапори, а на збруйних конях сиділи лицарі в кольчугах і кірасах. Пахло смажениною, чувся сміх і гучні сурми герольдів. Саме мав початися великий турнір, на який з’їхалися позмагатися богатирі з усіх країв. Був присутній сам король разом зі своїм сином — королевичем-драконом. Приїхали білі мечі — вітати у своїх лавах нового брата. Приїхав і лорд штормових земель, і лорд руж. Великий лев з Кичери посварився з королем і не з’явився, зате приїхало чимало його прапороносців і лицарів. Краножанин зроду не бачив такої пишноти й підозрював, що вже більше й не побачить. У душі йому понад усе кортіло долучитися до дійства...

Бран дуже добре розумів його почуття. Змалечку він завжди мріяв стати лицарем. Але це було до того, як він упав і перестав відчувати ноги.

— Дочка володаря великого замку на відкритті турніру була королевою кохання і краси. П’ятеро богатирів заприсяглися захистити її корону: четверо її братів з Гаренхолу і її знаменитий дядько — білий лицар королівської варти.

— А вона була вродлива?

— Так,— сказала Міра, перестрибуючи камінь,— та були там і вродливіші. Одна з них — дружина королевича-дракона, яка привезла з собою дюжину фрейлін. Усі лицарі випрошували в них стрічки, щоб пов’язати собі на списи.

— Це казка не про кохання, ні? — підозріливо запитав Бран.— Годору такі не до вподоби.

— Годор,— погодився Годор.

— Йому до вподоби казки, де лицарі б’ються з чудовиськами.

— Іноді лицарі — то і є чудовиська, Бране. Маленький краножанин саме йшов через поле, радіючи теплому весняному дню й нікого не зачіпаючи, коли його перестріли трос зброєносців. Було їм не більш як по п’ятнадцять років, та все одно на зріст вони були вищі за нього — всі троє. Цей світ належав їм, так вони собі думали, й чужинцю було в ньому не місце. Висмикнувши в нього остень, вони повалили його на землю, обзиваючи жабоїдом.

— А це були Волдери?

Саме так і вчинив би Малий Волдер Фрей.

— Ніхто імен не називав, але він добре запам’ятав їхні обличчя, щоб пізніше помститися. Щоразу як він намагався підвестися, вони штовхали його назад на землю й били його,