Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Завернувшись у тонку м’яку ковдру, під якою була лише білизна, я скочила на ноги. Тепла дерев’яна підлога приємно зігрівала стопи, але я не звертала уваги. Все, про що я могла думати — це Асгейр.

— Як він міг? — процідила я, втупившись у прекрасну жінку.

Після всього, що я пройшла, після всього, про що ми говорили. Після того, як я сказала, що не залишуся осторонь, коли всі борються, він знову вирішив усе за мене!

Мої долоні, що стискали краї ковдри, засвітились. Лівія зробила крок у спальню і заспокійливо простягнула до мене руки.

— Син розповів, що до Асгарду  наближається війна. Єво, дитино, тобі краще...

З мене було досить. Я більше не збиралась дозволяти комусь диктувати мені, що мені робити.

— Ні, — урвала я її.

Глибоко вдихнувши й видихнувши, заспокоїла гнів. Коли долоні згасли, продовжила:

— Я сама вирішую, що і як робити. Ніхто не буде керувати мною.

— Але...

— Ні! — примружилась я. — Поради — це добре. Я завжди рада порадам. Але лише я вирішую, прислухатись до них чи ні. Це моє життя, і я вирішую, як його прожити.

На кілька ударів серця у спальні, залитій яскравим сонячним світлом, повисла тиша. Звісно, якщо не рахувати щебетання пташок, що й далі продовжували змагатися між собою, хто заспіває голосніше.

Зітхнувши, Лівія опустила руки. Якийсь час вона розглядала мене, зважуючи щось, а потім, попросивши зачекати, вийшла з кімнати.

Залишившись одна, я опустилась на край ліжка і вражено роззирнулась. Дивакуватий стиль, як я здогадувалась, був типовим для Ванагейму — незасклені круглі вікна, білі стіни чудернацької викривленої форми. Напівкругла стеля робила кімнату схожою на печеру.

За хвилину повернулась мати Асгейра. Вона несла в руках перев’язаний стрічкою згорток цупкої тканини. Зупинившись поруч, поклала його на ліжко.

— Що це? — обережно спитала я, вже шкодуючи, що зірвалась на бідну жінку за те, що накоїв її впертий син.

Випроставшись, Лівія відкинула за спину довге розпущене волосся й поглянула на мене.

— Ас сказав, що ти — донька Соль. Це так?

Я кивнула, і її зелені очі потепліли. Знову схилившись над клунком, вона взялась його розв’язувати.

— Соль була моєю подругою. Ми рідко бачились — вона жила в Асгарді, а я тут. Але я завжди пам’ятала її.

Зустрівши мій ошелешений погляд, вона пояснила:

— Одін... я не знала, що то був він. Він змінював подобу, коли приходив до мене. Коли народився Ас, я залишилась одна. Мої батьки загинули дуже давно, під час війни ванів і асів. Соль допомагала мені разом із Вальдою.

Отже, мої здогадки були вірними. Інакше як у Одіна з’явилось би так багато дітей при живій дружині? Він зраджував Фрігг з хворого еготизму, а коли вона дізнавалась правду, було вже пізно. Як і усі жінки, яких він обдурював.

Урвавшись, Лівія розкрила згорток. Я здивовано втягнула в легені повітря, розглядаючи його. Всередині, переливаючись золотом, засяяла дивна тканина. Вона нагадувала...

— Це...

— Твоєї матері, — підтвердила вона. — Двісті років тому, коли Соль вигнали до Мідгарду, я забрала це з її дому, поки його не розграбували, і зберегла.

Взявшись за краї, Лівія підняла тканину й відступила на крок. Та розпрямилась і виявилась сяйливою сукнею, що переливалась у сонячному світлі. Від талії і вище розшита золотими нитками, вниз вона опадала кількома шарами тонкого серпанку.

Я бачила цю сукню на одній з ілюстрацій у Храмі Знань. На очі навернулись сльози.

— Але чому ви берегли її навіть після того, коли мами не стало? — хрипло спитала я.

Голос жінки став лагідним, коли вона сказала:

— Задовго до вигнання Вьор напророкувала їй доньку. Про це знали лише сама Вьор, Соль, Вальда і я. Одін не знав.

Те, яким тоном вона промовила останнє ім’я, розповіло мені більше, ніж слова. Лівія не пробачила його ні за себе, ні за подругу.

Кивнувши, я зустріла погляд ванійки. В ньому було стільки почуттів, що я не знала, на якому зупинитися. Сум за подругу. Презирство до колишнього коханого, що обдурив її. Хвилювання за сина й обережне оцінювання мене.

Стиснувши ковдру міцніше, я встала і підійшла до неї.

— Я не залишу Аса самого, навіть якщо ризикую загинути.

Тонкі губи Лівії стислися. Вона виглядала на сорок років і досі пашіла молодістю й красою. Прожиті тисячоліття вгадувались лише в глибині мудрих очей і тонкому мереживі зморшок довкола очей.

— Тоді одягайся. Тебе запросили до Валаск’яльву на свято?

Коли я кивнула, вона поклала сукню на ліжко.

— Я зачекаю за дверима.

Залишившись одна, я відкинула ковдру і опустилась знову на постіль. Провела рукою по тонкій тканині. В згортку виднілися ще й туфлі і золота тіара, що підходила до моєї підвіски. Всміхнувшись, я взялась за справу.

Одін з Магнусом схопляться за серце, коли побачать мене.