Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— Що саме занадто?

Він дивиться на обіпнуту рукавичкою долоню, схоже, вражений тим, якою мірою втратив над собою контроль.

— Тільки ви здатні аж так мене розлютити, — каже він трохи спокійніше. — І завжди так було! Цикл за циклом, утілення за втіленням. Я бачив, як ви зраджували друзів, як ви знаходили собі помічників, як ви помирали заради власних принципів. Я бачив таку кількість Ейденів Бішопів, що ви, мабуть, ніколи б не впізнали себе в цих людях. Але одна річ лишається незмінною — це ваша впертість. Ви обираєте шлях і йдете ним до кінця, і байдуже, скільки перепон і вибоїн вам трапляється. Це було б просто приголомшливо, якби не дратувало аж такою мірою.

— Дратує воно вас чи ні, але я мушу знати, чому Срібна Сльозинка так уперто прагне загибелі Анни.

Він дивиться на мене довгим оцінювальним поглядом, а потім зітхає.

— А чи вам відомо, містере Бішоп, яким чином можна визначити, чи можна вже випускати злочинця назад до світу? — питає він замислено. — Хтозна, справді вони розкаялися, а чи просто кажуть вам те, що ви прагнете почути?

Він іще раз ковтає з фляжки.

— Дайте їм один день, у якому жоден з їхніх учинків не матиме наслідків, і побачите, як вони діятимуть.

Мене беруть сироти, кров стигне в жилах.

— Тобто все це була перевірка? — звільна питаю я.

— Ми вважаємо за краще називати це перевихованням.

— Перевиховання… — повторюю я, і розуміння здіймається в мені, наче вранішнє сонце над будинком. — Тобто це в’язниця?

— Так. Але замість полишати наших бранців гнити в камері, ми щодня даємо їм шанс довести, що вони гідні звільнення. Хіба ж не чудовий варіант? Таємниця вбивства Евелін Гардкасл свого часу не була розв’язана, і, мабуть, ця смерть так і лишалася б нерозкритою. Замикаючи наших бранців «усередині» вбивства, ми даємо їм змогу спокутувати свої злочини, розплутуючи чужі. Це не лише покарання, це благо.

— І що, є й інші такі самі місця? — допитуюся, намагаючись усвідомити почуте.

— Їх тисячі, — відповідає Моровий Лікар. — Мені випадало бачити селище, мешканці якого щоранку знаходять на головному майдані три обезголовлені тіла. А ще океанський лайнер, на якому відбувається кілька вбивств. П’ятнадцять наших бранців намагаються розплутати їх.

— А ви, отже… Хто?.. Наглядач?

— Радше вже інспектор. Я вирішую, чи гідні ви звільнення.

— Але ви сказали, що я приїхав до Блекгіту з власної волі. З якого доброго дива я б за власним бажанням подався до в’язниці?

— Ви прибули за Анною, але потрапили в пастку, і цикл за циклом Блекгіт препарував вас, допоки ви не забули самого себе. Бо саме для цього він і створений. — Голос Морового Лікаря напружений і похмурий, обіпнуті рукавичками кулаки стиснуті. — Моє керівництво взагалі не мало пускати вас сюди, це неправильно. Спочатку я вирішив був, що невинна людина, яка потрапила сюди, приречена, що вона пожертвувала собою намарно, але ви спромоглися знайти шлях назад. От саме тому я й допомагав вам. Я дав вам змогу перевтілюватися в різні подоби, підшукуючи тих, хто найбільше пасував задля того, щоб розкрити це вбивство. І нарешті знайшов оцих вісьмох. Я експериментував, тасуючи порядок ваших утілень, щоб домогтися найвигіднішого для вас. Я навіть улаштував усе так, щоб містера Рештона сховали в ту комірку, лише задля того, щоб зберегти йому життя. Я порушував усі можливі правила, щоб ви врешті-решт змогли звідси вибратися. Розумієте тепер? Ви маєте полишити це місце, допоки ви той, ким хочете бути.

— Тож Анна?.. — кажу нерішуче, ненавидячи себе за те запитання, яке маю намір поставити.

Я ніколи не дозволяв собі вважати, що Анна опинилася тут по заслузі, мені подобалося думати, що Блекгіт — це такий берег, куди нас викинуло після кораблетрощі чи після того, що Блекгіт стався з нами, наче удар блискавки. Вважаючи Анну жертвою, я намагався відкинути сумніви й думки про те, що, можливо, вона заслужила якесь покарання. Але тепер мені стає лячно.

— Який злочин скоїла Анна? Через що вона потрапила до Блекгіту? — питаю я.

Він хитає головою й простягає мені фляжку.

— Я не маю права про це розповідати. Просто майте на увазі: покарання співмірне її злочину. Бранці, про яких я вам розповів, — ті, із селища й із лайнера, — дістали легші вироки, ніж Анна чи Деніел. У тих місцях умови ліпші, ніж тут. Блекгіт було збудовано, щоб перевиховувати справдешніх дияволів, а не дрібних злодюжок.

— Тобто ви маєте на увазі, що Анна — диявол?

— Я маю на увазі, що в цьому світі щодня скоюють тисячі злочинів, але тільки двох людей відрядили до цього місця. — Голос його гучнішає, бринить хвилюванням. — Одна з них — Анна. І, менше з тим, ви ризикуєте життям, намагаючись її звільнити. Це просто божевілля.

— Будь-яка жінка, що спромоглася домогтися такої відданості, має бути чогось варта.

— Та ви ж мене не чуєте! — вигукує він, стискаючи кулаки.

— Я вас чую, але тут її я не покину, — кажу я. — Хай навіть ви змусите мене сьогодні звідси піти, завтра я все одно знайду спосіб повернутися. Я зробив це один раз, зроблю й удруге.

— Та не будьте ви таким бісовим бовдуром! — Він ударяє по одвірку з такою силою, що нам на голови сиплеться якась порохня. — До Блекгіту вас привела зовсім не відданість, а жага помсти! Ви прийшли сюди не для того, щоб урятувати Анну, — ви прагнули взяти участь у її покаранні. У Блекгіті вона в безпеці. Так, під замком, але в безпеці. Але вам не хотілося просто бачити її під замком, ви прагнули, щоб вона страждала. Там, зовні, тисячі людей мріють про те, щоб вона страждала, але жоден з них не зважився на те, на що зголосилися ви, тому що ніхто з них не відчував до цієї жінки дужчої ненависті, ніж ви. Ви приїхали за нею до Блекгіту, і впродовж тридцяти років ви катували її так само, як вас нині катував Лакей!

Гнітюча тиша тисне на нас. Я роззявляю рота, щоб відповісти, але мене млоїть, у голові паморочиться. Світ став догори дриґом, і, хоча я наразі сиджу на підлозі, враження в мене таке, що я падаю, падаю, падаю…

— Що вона скоїла? — питаю я пошепки.

— Моє керівництво…

— …впустило до Блекгіту невинну людину, яка мала намір убивати, — кажу я. — Вони так само винні, як і всі тут. А тепер кажіть, що саме вона скоїла.

— Але я не