Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Та хай Бог милує. Набрався як чіп!

— Що хотів?

— Та попросили мене звести з вами.

— Хто попросив? — я вже і не дивуюся, бо заморився дивуватися.

— Журналіст один.

— Що? Микито! Ти при тямі, чи похмілля весь мозок виїло?

— А що?

— Щоб я з журналістом балакав? Та ніколи!

— Дарма, Іване Карповичу!

— Мені ті газети ні до чого! Вже весь Київ знає, що я тут!

— Так і використовуйте це! — каже Воронько.

— Що? — дивуюся я.

— Використовуйте! Щось я вас зовсім не впізнаю, Іване Карповичу, засиділися ви на своєму хуторі! Ви хоч розумієте, яка це сила — газети?

— Та яка там сила?

— Велика сила! От та справа, про яку я розповідав, щодо торгівлі людьми. Хіба б стало про неї відомо, якби спочатку журнал не написав, а потім газети не роздмухали? Не стало. Мандрівник би листа додому надіслав, його б почитали, позітхали і сховали. А ось газети взяли і роздмухали історію! Так, що аж государ втрутився!

— Ненадовго, щоправда.

— Це є гріх, бо швидко газети холонуть. Вони ото як солома горить, вогню багато, але недовго, спалахнули й цікавість утратили до справи. Але все одно, Іване Карповичу, нехтувати ними не треба. Розумна людина не лобом стіни пробиває, а намагається їх на свою користь використати. Ви ж самі це мені казали! — каже пристав.

Я спочатку аж розізлився, бо так схоже було, що вчить він мене. Мене! ... А потім пригальмував я. Бо ж розумна людина вчитися не соромиться, а дурень думає, що все знає. Слушно каже Воронько, і тут гріх його не послухати. Як он учора сказав, а сьогодні в газеті, й ціле місто балакає, то можна це використати.

— Добре, побалакаю я.

З журналістом ми зустрілися в кав’ярні. Я його уявляв якимось молодим, блідим та з полум’яними очима, а тут прийшов такий товстунчик рум’яний, замовив нам по чарці вина й одразу до справи узявся.

— Всі цікавляться, що великий сищик робить у Києві?

— Розслідую одну справу.

— Яку саме?

— Про зникнення дівчини, що писала листи пред’явнику асигнації з певним номером.

— Вбачаєте якийсь кримінал?

— Скажу, коли знайду адресата.

— А знайдете?

— Вже майже знайшов. Ще день-два — і матиму можливість побалакати з ним, бо вже йду по сліду.

— І що той слід каже?

— Що дехто собак любить більше, аніж людей.

— Загадками говорите, Іване Карповичу.

— Кому потрібно, той почує.

Далі журналіст почав мене розпитувати про минулі справи, описані в журналах.

— Дуже вони, Іване Карповичу, відрізняються. То хоч написано бідно, але зі знанням справи, а потім шматок іде пишний, красиво написаний, але з нісенітницями різними, наче не ви писали, а хтось інший, який нічого в розслідуваннях не розуміє. Як таке може бути? І хто такий той граф Маєвський, яким історії підписані?

— Граф — сусід мій, ми часто спілкуємося, і попросився він бути моїм секретарем Я погодився. То щодо історій усі питання до нього та його нестримної фантазії.

Ще побалакали ми і розійшлися в приємному настрої. Я сходив до Розочки Шпільман, яка візитові моєму дуже зраділа, вмить запропонувала найкращих своїх дам. Але я поговорити прийшов. Та тільки почула мої запитання, як одразу спохмурніла.

— Іване Карповичу, за всієї моєї поваги до вас нічого сказати не можу. Окрім того, що краще у цю справу вам не лізти.

— Невже небезпечна така?

— Дуже небезпечна Бо ж гроші — вони як оця новомодна електрика Якщо полізти голими руками, то вдарити може. На смерть ударити.

— І що, були приклади? — цікавлюся.

— Були. Приходив уже до нас один чоловік. Інженер з Курська В нього сестра зникла За об’явою поїхала на роботу до Києва, і більше жодної звістки. Брат присягнувся знайти. І шукав. Казав, що майже вийшов на слід, а потім знайшли його в Дніпрі. Голого і з горлянкою перерізаною. Від вуха до вуха.

— Може, випадково з якимись вбивцями зіштовхнувся?

— Може, і випадково. Та тільки дуже вже тут великі гроші крутяться. А я вам так скажу, Іване Карповичу, що чим більші гроші, тим життя людське дешевше. Ви знаєте, що я вас поважаю, тому оце й кажу, що не треба під сокиру шию підставляти.

— Дякую, пані Розо, переконали ви мене.

Вийшов від неї, перевірив револьвер у кишені і чи не слідкує за мною хто. Нікого не було. Тільки от двічі до мене підлітки підходили.

— Іване Карповичу, дайте автографа! Іване Карповичу, ми про вас читаємо!

Зранку як газети подивився, то зрадів, бо все як треба журналіст написав. Ще й додав щось там про «мисливський блиск очей у передчутті вірної здобичі, якій не врятуватися від розшукового хисту головного сищика Всія Русі!». Газетку взяв, покажу графові, як треба писати.

Поснідати пішов до тієї самої кав’ярні, де з журналістом спілкувався і яку він у статті своїй чомусь згадав аж двічі. Може, тому, що рахунок нам так і не принесли. Тільки я увійшов, а мене вже власник зустрічає, за найліпший столик запрошує.

— Спеціально для вас тримаємо! Велика честь мати в гостях найкращого сищика імперії! — каже мені, а я бачу, що нічого не тримав, зараз он столик тільки винесли і скатертиною накривають. — Все замовлення за рахунок закладу, Іване Карповичу!

Є за що їм бути вдячним, бо он учора тут порожньо було, а сьогодні жодного вільного столика немає. Повно публіки, і всі на мене дивляться, за автографами підходять. Я поїв не поспішаючи, чаю випив, подякував і пішов до дверей. Власник кав’ярні мені конвертик у кишеню засунув і запрошував ще приходити увечері.

Диви, думаю, непогана річ ця слава. Годують задарма ще й гроші дають! Це вам не за плугом ходити чи сіно косити! Іду, дивуюся, а сам не розслабляюся. Он побачив одного типа. Наче просто прогулюється, але я вже двічі повернув, а він за мною. Начебто звичайний босяк, але йде, не відстає, хоч я його заплутати спробував. Ну, добре, подивимося, що і для чого. Повернув я у двір один, сховався за кущами. Онде заглядає у двір босяк, шукає мене поглядом. Я виходжу, наче матню застьобую. Він назустріч мені йде. Бачу, що двір оглядає. Так завжди роблять, коли щось вчинити збираються.