Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Тю, Іване Карповичу, так у них же поліція на утриманні, щоб сенсацію якусь не пропустити! Свої люди там, ото й розповіли про ваш приїзд! Будуть тепер газетярі рознюхувати, що й до чого.

— Жах який! У нас хоч у конторі такого немає?

— Ні, охранка по-старому працює, таємно, без газет.

— Ну, хоч це добре.

Попив я чаю і поїхав у те поштове відділення, куди Ганнуся лист надсилала. У відділенні сиділо троє співробітників, я вибрав того, що старший за віком Тільки питати почав, коли підскочив до мене хлопець років двадцяти, під руку взяв і висловив бажання відповісти на всі мої запитання. Навіть грошей не треба було йому пропонувати, через що я аж трохи здивувався.

— Слухайте, — кажу. — Тут до вас один пан ходив, який асигнацію рубльову з певним номером мав і листи отримував. Було таке?

— Було! — киває хлопець. — Я його добре запам’ятав! Видно, що при грошах, завжди вбраний як на весілля, з борідкою такою акуратною!

Хлопець чомусь захопився розповіддю, аж очі в нього заблищали.

— Багато листів йому приходило?

— Багато. Кілька десятків щодня. І всі від дівчат. Я по зворотних адресах бачив. Тільки дівчата і все. А чого ви цікавитесь? Він щось протизаконне вчинив? Так? — заглядає мені в очі.

— А чого ви думаєте, що протизаконне? — і я йому в очі заглядаю, може, щось він знає.

— Та якось дивно, що ото стільки листів і тільки від дівчат. Він шлюбний аферист був?

— Не знаю про таке. А він приходив чи приїздив?

— Приходив. Завжди тільки приходив. Але насправді приїздив! — шепоче поштар і оглядається, наче на государя лається.

— Це ще як?

— На машині чи на екіпажі! Просто залишав їх за рогом.

— Звідки знаєш? — дивуюся я.

— Бо якось дощ був. З годину лило, а потім припинилося, і тут той чоловік зайшов. Сухісінький!

— Може, він десь тут поруч живе?

— Тоді б я його бачив. Я тут уже другий рік працюю, місцевих знаю!

— Може, в нього парасолька велика, ось і сухий був?

— А черевики чому не забрьохані, чистенькі? Іване Карповичу, кажу вам, що приїздив він на чомусь, просто не світився! — шепоче хлопець, а я аж підстрибую. Вирячився на нього.

— Який такий Іван Карпович? — питаю вкрай здивований.

— Та я ж вас упізнав! Ось же ваш портрет! — хлопець дістає з-під прилавка журнал той, на якому я вчора в поліційному відділку розписувався. — Я всі пригоди ваші читаю! Я ваш палкий прихильник! Для мене велика честь оце розмовляти з вами. Ви такий молодець, Іване Карповичу! У всіх тих пригодах!

— Що? Всіх? Їх що, декілька було?

— Вже чотири! І чекаю на наступні! То було раз на квартал друкувалися, а тепер редакція обіцяє Щомісяця історію давати! То що ви розслідуєте зараз, Іване Карповичу? — питає він і знову оглядається, змовник задрипаний.

— Чотири, чотири історії? — все ніяк не можу оговтатися. — Як чотири?

— Перша була про поляків. «Як Іван Карпович клятих ляхів спіймав», потім «Нахабне пограбування потяга», далі «Таємниця Тунгуського метеорита» і нарешті про викрадення «Зірки Сходу» та викриття фальшивого Шерлока Гольмца. Чотири! Я всі прочитав! До одної! І не тільки я читаю, а дуже багато інших. «На суходолі та на морі» знаєте, як наклад підняли через вас! Раніше в нас у відділенні троє людей передплачувало журнал, а зараз уже півсотні, і з кожним числом кількість зростає! Люди зранку в чергу стають, чекають, коли привезуть журнал. Так же цікаво читати! — аж слиною пирскає поштар. Страшне як захоплений, а я злий. Дуже злий. Бо як міг граф ось так учинити? На що він розраховував?

— А можна про пограбування потяга подивитися журнал? — питаю.

— Так, звісно, в мене вся колекція! — він дістає всі чотири журнали. Я читаю про потяг. А там сама брехня. Ну звісно ж, бо окрім Боротянського, мене та тієї жінки ніхто не міг знати, що там насправді відбулося. Навигадував Маєвський бозна-чого. Дурниця на дурниці!

— А ще в того чоловіка собака є, — шепоче поштар.

— Собака? — дивуюся я.

— Собака!

— Звідки знаєш?

— Бо бачив на піджаку шматки шерсті. Завжди були. Рудуваті такі. Такса, чи що.

— І як ти їх помітив?

— Та я ж детективами захоплююся! Раніше про Ната Пінкертона читав і про Шерлока Гольмца, але зараз вони не модні, зараз ви зірка, Іване Карповичу! Наша, російська зірка, яка всіх тих англійців з американцями заломить, бо Росія-матінка, вона така! — шепоче мені й аж головою трясе. Потім журнали підсовує. — Дайте автограф, будь ласка.

— А Путілін чим вам не до вподоби? — питаю.

— Тю, та що там у нього за справи? То босяк гаманець украде, то візник когось зарубає. Щоб про таке знати, достатньо газети читати. А у вас що не історія, то сюжет! А штиль який елегантний! Будь ласка, підпишіть!

Розписався я, у самого аж голова гуде від усього цього. Ну, наробив граф, ну, прислужився, хай йому цур!

— Я такий щасливий, що вас зустрів! поштар тільки головою крутить і всміхається. — І я ж за вашою методою працюю! Тепер хто не прийде, а я придивляюся, чи немає чогось підозрілого. Ото і того чоловіка примітив, і шерсть собачу. В мене ще кілька підозрілих є, давайте я розповім! Одна жіночка...

— Ні, дякую! Я поспішаю! Термінова справа!

— Розумію! Розумію! — крикнув уже мені у спину.

Вийшов я з пошти і до найближчого трактиру, там усівся обміркувати все. Бо після вчорашнього голові важко, а тут іще оці дива, що тепер мене кожна собака знає. Ну, граф! Аби далі не дратуватися дарма, почав над справою думати. Але що тут подумаєш. Візників у Києві багато, машин теж. Спробуй знайди тих, хто до пошти клієнта возив. Тим більше, що цей Жорж міг візників міняти. Не знайдеш. Вирішив я поїхати до Кременця, там дізнатися, що і як. Пішов до Воронька попрощатися, бо ж учора не зміг через його стан. Біля відділку перестрів його. За голову бідолаха тримається, крекче, видно, що йому значно важче, аніж мені.

— Микито!

— О, Іване Карповичу! А я вас шукаю! — каже і стогне.