Читати книгу - "Борва мечів"

— Добрий Хазяїн каже, що це не хоробрість, ваша милосте.

— Скажи, хай розплющить свої курвині очі й дивиться краще.

— Хазяїн просить уваги вашої милості.

Кразнис підступив до наступного євнуха у шерезі — високого молодика з блакитними очима та солом’яним волоссям лисенійця.

— Дай тесака, — мовив він.

Євнух став на коліно, оголив клинка і простягнув уперед руків’ям. То була коротка зброя, пристосована радше колоти, ніж різати й рубати, але край її був гострий, мов бритва.

— Встань! — наказав Кразнис.

— Слухаю вашу превисокість.

Євнух підвівся, і Кразнис мо’Наклоз повільно провів лезом по його тілу, лишивши тонку червону риску поперек живота і між ребер. А тоді він тицьнув вістрям під шкіру трохи нижче широкого червоного соска і почав пиляти туди-сюди.

— Що він робить?! — скрикнула Дані, звертаючись до дівчини. А тим часом грудьми молодика стікала кров.

— Скажи тій козі, щоб не мекала, — мовив Кразнис, не чекаючи перекладу. — Нічого йому не зробиться. Навіть справжнім чоловікам ті пипки ні до чого, а євнухам і поготів.

Сосок повис на смужці шкіри. Кразнис різонув востаннє, і той упав на цеглу майдану, лишивши кругле червоне око, з якого цебеніла кров. Євнух не ворухнувся, доки Кразнис не віддав йому тесака руків’ям уперед.

— Тримай. Я з тобою скінчив.

— Сей-один щасливий служити вам.

Кразнис обернувся до Дані.

— Бачите! Вони не відчувають болю.

— Як це можливо? — спитала вона через дівчинку-книжницю.

— Вино мужності, — відповів він. — Насправді то зовсім не вино, і робиться воно зі смертоносної «нічної тіні», личинок кровомух, коренів чорного латаття і ще багатьох таємних складників. Вони п’ють його з кожною стравою від дня, коли їх обрізають, і з кожним роком відчувають біль дедалі глухіше. Від того вони стають безстрашними у бою. До того ж їх безглуздо катувати. Скажи дикунці, що Неблазні не викажуть жодну її таємницю — хай ставить їх на варті хоч у раді, хоч у опочивальні й не боїться, що вони почують щось зайве.

— У Юнкаї та Меєрині євнухів часто роблять, відрізаючи хлопчикам самі лише яйця, а прутні лишають. Така істота вже не плідна, та інколи в неї ще стоїть, і з цього буває самий лише клопіт. Ми ж видаляємо і прутня теж, не лишаємо нічого аж до самого кореня. Тому Неблазні — найчистіші істоти у світі.

Він подарував Дані та Арстанові ще одну широку білу посмішку.

— Я чув, що у королівствах при західному сонці є чоловіки, які дають присягу берегти цноту, не ставати батьком дітям, жити лише заради обов’язку. Чи це справді так?

— Саме так, — ствердив Арстан, коли питання переклали. — Такі братства існують, і їх чимало. Маестри Цитаделі, септони та септи у службі Седмиці, сестри-мовчальниці при мертвих, Королегвардія, Нічна Варта…

— Нужденні йолопи, — загарчав работорговець, почувши переклад. — Чоловіки не створені для такого життя. Їхні дні минають у муках спокуси — це має розуміти кожен дурень. Без сумніву, більшість зрештою кидає боротьбу і піддається своїм ницим бажанням. Але наші Неблазні не такі. Вони одружені зі зброєю і вірні своїм дружинам так, як і не снилося вашим присяжним братчикам. Їх не зможе звабити ані жінка, ані чоловік.

Дівчинка переказала його слова, додавши від себе трохи чемності.

— Є інші способи звабити чоловіка, крім плоті, — заперечив Арстан Білоборід, коли мала доказала.

— Чоловіків — так, Неблазних — ні. Здобич на війні цікавить їх не більше, ніж ґвалт. Вони не мають жодного майна, крім зброї. Ми не дозволяємо їм навіть мати імена.

— Люди без імен? — зморщила лоба Дані. — Невже Добрий Хазяїн сказав саме так? Вони не мають імен?

— Саме так, ваша милосте.

Кразнис зупинився перед гіскарцем, який на вид міг би бути його братом, хіба що вищим, стрункішим та м’язистішим. Він тицьнув нагайкою у невеличку спижеву бляшку на пасі з тесаком, що лежав коло ніг Неблазного.

— Онде його ім’я. Спитай вестероську шльондру, чи вміє вона читати гіскарські єрогліфи.

Коли Дані визнала, що не вміє, невільникар обернувся до Неблазного:

— Яке там у тебе ім’я?

— Сей-один має ім’я Рудий Тарган, ваша превисокосте.

Дівчинка повторила їхню розмову посполитою мовою.

— А вчора яке було?

— Чорний Пацюк, ваша превисокосте.

— Позавчора?

— Бурий Тарган, ваша превисокосте.

— Перед тим?

— Сей-один не може пригадати, ваша превисокосте. Може, Синя Жаба. Або Синій Хробак.

— Скажи їй, що інших імен вони не мають, — наказав Кразнис дівчинці. — Аби пам’ятали, що усі вони — гидкі й нікчемні створіння. Бляшки з іменами вкидаються до порожнього барила щодня після скінчення служби, а на світанку беруться звідти навмання.

— Ще одне божевілля, — мовив Арстан, коли почув. — Як це людині пам’ятати кожен день нове ім’я?

— Тих, хто не може, відсівають у навчанні. Разом із тими, хто не може бігти цілий день у повному озброєнні, вилізти на гору серед глупої ночі, пройти гарячим вугіллям або зарізати малу дитину.

В Дані мимоволі смикнулися вуста, і вона подумала: «Чи не помітив раптом? Чи може, він такий само сліпий, як і безжальний?» Вона швидко відвернулася, намагаючись не скинути з обличчя кам’яну личину, доки не почує переклад, і лише тоді дозволила собі спитати:

— Яких дітей вони ріжуть?

— Щоб заслужити шпичастого шолома, Неблазний мусить узяти копу срібла, піти на невільницький базар, знайти там якесь щойно уроджене рюмсало і зарізати його на материних очах. Тоді ми знатимемо, що у ньому вже не лишилося ані сліду слабкості.

Дані відчула, що зараз зомліє. «Мабуть, від спеки» — дурила вона себе.

— Тобто ви забираєте дитя з материних рук, убиваєте в неї на очах і платите їй за муки срібняка?!

Коли йому переклали, Кразнис мо’Наклоз гучно зареготав.

— Ото ще вайло безголове! Їй аби скиглити! Скажи цій вестероській курві, що копа срібла — то для хазяїна дитини, а не для матері. Неблазним красти чуже майно не дозволено.

Він постукав нагайкою по нозі.

— Скажи їй, що це випробування провалює небагато з них. Мушу визнати, з собаками їм чомусь ведеться важче. Ми даруємо кожному хлопчикові на день його обрізання цуценя. Рівно за рік хлопчик мусить задушити своє собача власноруч. Хто не може — того вбивають