Читати книгу - "Том 7"

— Се дарма, коли батько здоровий,— потішала її Ольга і тут же не могла втриматись, щоб у думці не порівняти свого чоловіка до пана Порицького: «Ніколи б я не могла любити такого чоловіка, як той губань Пори-цький, чисто якесь «мнясало»... бідна Настуня!» — і Ольга так жалібно глянула на сестру, що та аж стурбувалась.

— Чого ти так на мене дивишся?

Ольга не одразу придумала, що сказати.

— Я... думаю, що, либонь, ти боїшся тепер за себе.

— Боюся? За себе? Ах, справді, може, й є чого боятись, але якось я не думала досі про се... А воно справді боятись-таки є чого. В 40 літ перша дитина...

Ольга збагнула, що зовсім не до речі повернула розмову.

— Та ні, ні, Настусю, бог з тобою, се я так, здуру. Чого-таки тобі боятись? Людина ти здорова...

— Не так-то вже...

— Ну, там часом щось трошки, так яка ж інтелігентна жінка буває ідеально здорова. Ми з тобою роду довговічного...

— Хоч і подагричного...— докінчила Порицька.

— Ну, ну, нема чого лиху славу на наш рід наволікати. Ти от краще скажи, чого се ти передо мною таїлася? Мені й не в думці, чого се ти так реформовані сукні полюбила, аж воно он що! Ні, ти таки недобра,— не сказати своїй єдиній сестрі! Я навіть не сподівалась від тебе.

Порицька і червоніла, і втішно всміхалась, гамуючи сестру.

— Даремно ти ображаєшся, Олюнько. Бачиш... я навмисне не сховала від тебе сеї сорочечки, що шию, аби ти догадалась. Я хтіла, щоб ти знала, а тільки ніяково чомусь було просто сказати.

— От іще інститутщина! «Ніяково»! — засміялась Ольга.

— Нехай собі «інститутщина», я інакше не можу. І знаєш що, Олюню, я тебе дуже-дуже прошу, не кажи про се нікому, чуєш, нікому.

— Навіщо такі секрети? Все одно хутко всі завважать.

Порицька поправилась у кріслі і натягла на себе шаль, що спустилась була з плеч.

— Поки там ще завважать, а ти таки мовчи. Ні, справді, без жартів, мені було б дуже прикро, якби ти...

Порицька так стурбувалась, аж обличчя плямистою краскою вкрилось. Ольга погамувала її рукою.

— Гаразд, гаразд, мовчатиму, коли так хочеш, мені все одно, хоча й не розумію твоєї примхи. Людина поступова не повинна б соромитись таких речей, се пережиток варварства. Речі натуральні не можуть бути «нечистими», і значить...

Тепер уже Порицька сміялась, дивлячись на сестру.

— Яка ти смішна, Олюнько! Кому се ти проповідуєш? Невже мені, «педагожиці», як ти кажеш, треба ще доводити такі «істини»?

— То-то бо й є! — докинула сестра.— Сама тямиш, що смішно, а тим часом...

Порицька споважніла.

— Ні, знаєш, Ольго, щодо мене, то се не смішно, така — як би сказати — здержливість, чи що... Я так довго сього ждала... вже й ждати була перестала... і ніхто вже не сподівається... і здумай собі, в разі якого нещастя...

— Ну, ще що вигадай! яке там нещастя!

— ...або й просто помилки... бувають же й помилки...

— Хіба ти непевна? — почала було Ольга, але сестра не дала докінчити.

— При найбільшій певкості все ж можливі помилка

А тоді мені було б і так гірко, а якби ще всі знали і... сміялися....

Ольга щиро обурилася.

— Який би таки нелюд сміявся? що се ти кажеш, Насте?

Порицька журливо похитала головою.

— Чого там «нелюд?» Люди, Ояншьцю, люди сміятимуться, звичайні нормальні люди... Оті самі, що сміються з старих дівок, з одурених чоловіків, з покинутих кахашдо». Ти не знайома а такими людьми?

ОльЕа мовчала. її зворушив сестрин журливий тон. «Справді, бідна Настуся на собі вивідала отих «звичайних нормальних» людей, дівуючи до 30-го року... А скільки було шептів та поговорів на її весіллі про те, як і чому вона «піймала» Порицького... І все то були «добрі знайомі»...»

Паризька завважила знов на собі вболіваючий погляд сестрин,, і щось їй защеміло на серед, згадалось щось давнє, десять літ як забуте. Так було дивилась на неї мати в ті хвилини, коли вона надівала нову сукню, збираючись на вечорниці, де вона мала бути найстаршою з усіх дівчат... І як бувало тоді, так і тепер вона шукала оборони від такого погляду, видобуваючи з себе слова, все одно які, аби не мовчання.

— От ти смієшся (Ольга тим часом зовсім не сміялась), а воно таки в тім щось є, щоб не казати про себе. Як я була в Зарічинцях учителькою, то завважила, що селянки дуже не люблять розказувати, коли саме вони сподіваються дитини, і до остатнього намагаються, щоб ніхто не бачив їх мук і не чув крику. «Скільки людей знатиме, за стількох мусить відболіти породілля»,— пояснила мені се одна баба-повитуха. І якось мені се так у голову вковалося...

— Ха-ха-ха! от так «педагожиця»! замість нести освіту в народ, сама від нього навчилася бабських забобонів!

Порицька була рада, що одвернула сестрині думки на інший бік, і навмисно перечилася з Ольгою.

— Нехай собі й бабські, але чи забобони, то зовсім невідомо. Коли вірити в гіпноз, то може ж бути, що кожен, хто подумає: «От як тій бідній жінці буде трудно!» — може й справді «надати» їй більшого болю в відповідний момент.

Ольга сміялась і махала на неї руками:

— Ну, ну, ну, ти так з своїм «гіпнозом» до того дійдеш, що ще й «уроків» почнеш боятися або «пристріту»*

—