Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

й збудження, щоб оборонитися від його ударів. Та як тільки парубок упав, страх перетворився у справжню лють. Тиха злість, що закипала в мені, коли я йшов і думав про Куміко, нікуди не ділася. Але тепер вона, уже близька до ненависті, вирвалася назовні, розбухла й спалахнула, як вогонь. Я ще раз луснув парубка битою по стегну. З кутиків рота в нього потекла слина. Моє плече й ліве передпліччя, куди він улучив битою, потроху почали боліти. І від цього болю я ще більше розлютився. Обличчя парубка спотворив біль, та все одно він намагався підвестись, спираючись на руки. Оскільки своєю лівою рукою я не володів, то, відклавши биту, накинувся на нього й лупцював його обличчя правою рукою. Раз за разом. Бив так, що пальці моєї правої руки заніміли й заболіли. Мені хотілося побити його до непритомності. Схопивши парубка за шию, я бив його головою об дерев’яну підлогу. Досі я ніколи не встрявав у таку бійку. Ніколи так люто нікого не бив. Однак цього разу ніяк не міг зупинитися. «Досить! — майнуло в голові. — Досить! Це вже занадто. Він же тепер не зможе встати на ноги». А проте не міг стриматися. Зрозумів, що в мене роздвоєння особистості. Цей я не міг угамувати того я. Від цієї думки мене почало морозити.

Та саме тоді я помітив, що парубок сміється. Битий, він сміявся мені в очі. І що більше я його бив, то голосніше він сміявся. Аж поки нарешті в нього з носа, з розбитих губ не потекла кров. Захлинаючись власною слиною, він голосно захихотів. «Видно, несповна розуму», — подумав я й, залишивши його, підвівся на ноги.

Озирнувшись навколо, я побачив, що чорний футляр гітари стоїть біля коробки для взуття. Я махнув рукою на парубка, що все ще сміявся, підійшов до футляра й, поклавши його на підлогу, відкрив замок і відкинув кришку. Всередині не було нічого. Цілковита порожнеча — ні гітари, ні свічок. Парубок глянув на мене, заходячись кашлем і сміхом. Раптом я відчув, що стало важко дихати — духота в будинку стала нестерпною. Сморід плісняви, спітнілість власного тіла, запах крові й слини, злість, що кипіла в мені, й ненависть — усе це годі було знести. Я вибіг надвір і хряснув за собою дверима. Як і раніше, навколо — ні душі. Тільки великий рудий котяра, не звертаючи на мене уваги, повільно переходив пустир.

Я хотів якнайшвидше звідси вибратися, щоб ніхто мене не запримітив. Не знаючи, куди йти, я пішов навмання і невдовзі помітив автобусну зупинку з табличкою: «До станції Сіндзюку». Очікуючи автобуса, я спробував сяк-так віддихатися і зібратися з думками, та дарма — дихання не внормувалося, а в голові панував безлад. «Я ж тільки хотів подивитися на людські обличчя», — подумки повторював я. За дядьковою порадою на розі вулиці тільки розглядав обличчя перехожих. І лише думав про те, як розплутати найпростіший клубок. Коли я сів в автобус, пасажири одностайно повернулися в мій бік. Якийсь час вони здивовано позирали на мене, а потім чомусь ніяково відвернули від мене очі. «Може, винна в цьому родимка», — подумав я. І тільки згодом я помітив, що моя біла сорочка забризкана кров’ю того парубка (головно з носа), а рука стискала бейсбольну биту, яку я мимоволі прихопив із собою.

Врешті-решт я приніс биту додому й закинув її у шафу.

Тієї ночі я не міг заснути до самого досвітку. З часом плече й ліве передпліччя, куди мене вперіщив парубок битою, розпухло й нестерпно боліло, а правий кулак, здавалось, все ще лупцював супротивника. Зненацька я помітив, що усе ще міцно стискаю кулак, готовий до бою. Спробував його розтулити, але рука не слухалася. Я не засинав не тому, що не міг, а тому, що не хотів. Бо якщо зараз засну, обов’язково присниться якась гидота. Аби заспокоїтися, я сів за кухонним столом і, допиваючи віскі, яке приніс дядько, слухав тиху музику з магнітофона. Хотілося з кимось порозмовляти. Почути від когось хоч одне слово. Я поставив телефонний апарат на стіл і кілька годин не відривав від нього очей. «Подзвоніть мені! Хоч хто-небудь! — подумав я. — Навіть та загадкова жінка з телефону. Будь-хто! Я згоден говорити про будь-що. Навіть про щось беззмістовне й брудне. Про щось неприємне й зловісне». Хотілося, щоб принаймні хтось завів зі мною розмову.

Однак телефон мовчав. Я допив рештки віскі й ще завидна ліг спати. А перед тим, як заснути, подумав: «Будь ласка, не треба поганих снів. Дайте хоч сьогодні просто поспати».

Та сон усе-таки приснився. Як я і сподівався, страшно огидний. Про того парубка з футляром гітари. Уві сні я робив те саме, що в реальному житті, — йшов услід за ним, відчинив двері в тому домі, скуштував удару битою, потім бив сам, бив, бив, бив… Але далі все набрало іншого вигляду. Я перестав дубасити і встав, а парубок, пускаючи з рота слину, з диким реготом добув з кишені ножа — маленького й гострого. Його лезо зблиснуло, як біла кістка, у пригаслому надвечірньому світлі. Однак парубок не кинувся з ним на мене, а, роздягнувшись догола, взявся знімати з себе шкіру так, ніби чистив яблуко. І при цьому не переставав сміятися. Кров спливала з нього, утворюючи на підлозі жахливі калюжі. Правою рукою він здирав шкіру на лівій, а обідраною та закривавленою лівою робив те саме з правою. Нарешті парубок перетворився у шматок яскраво-червоного м’яса, однак і тоді сміявся розтуленим, як чорна яма, ротом. І тільки білки очей шалено оберталися в орбітах закривавленого тіла. Потім, ніби підладжуючись до цього неприродного сміху, шкіра, здерта з нього, поповзла з шурхотом підлогою до мене. Я спробував утікати, але ноги не ворушилися. Діставшись до моїх ніг, шкіра наповзала на мене й щільно вкривала моє тіло. Просочена кров’ю, вона, поволі прилипаючи, утворювала новий шар. Усе навколо пропахло кров’ю. Незабаром його шкіра лягла тонкою оболонкою на мої ноги, тіло, обличчя. Потім у моїх очах потьмарилося, а в темній порожнечі лунав тільки сміх. І я прокинувся.

Пробудившись зі сну, я не на жарт злякався. Якийсь час навіть не міг прийти до тями. Пальці моїх рук дрібно тремтіли. Та водночас я дійшов одного висновку.

Я не можу й не повинен нікуди тікати. От що я вирішив. Хоч би куди я поїхав, воно обов’язково мене дожене. Будь-де.

18

Звістка з Криту

Що впало з краю