Читати книгу - "Золотий дім"

Козирним тузом був сам малий Веспа. Наближаючись до свого чотириріччя, мій син не лише став пречарівним хлопчиною, але й був у Неронових затуманених очах єдиним, хто вцілів у катастрофі. Чоловік, який втратив трьох синів, так легко не віддасть четвертого, а що Нерон дедалі більше деградував, його пам’ять блимала й згасала, а малий сидів у нього на колінах і кликав татом, то старий міг легко забути деталі й міцно вчепився за єдиного живого сина, ніби той був не лише собою, а й реінкарнацією своїх померлих братів, ніби він був скринею зі скарбами, де зберігалося все, що втратив його батько.

Хто ще залишився? Бабця в хустці, яка могла бути — або й ні — прямо з акторської агенції з Сибіру. Мажордом МакНеллі та шеф-кухар Куккі. Бригади працівників із професійних прибиральних фірм, що з’являлися й зникали, заправляючи за кожен візит п’ять сотень доларів. Жодних відвідувачів. І Нерон, невидимий, недосяжний очам своїх сусідів. Я почав вірити в теорію Віто Тальябуе. Вона напевно знає, що йому недовго лишилося. А якщо махлює з його ліками, то чим менше свідків, тим краще. Вона напевно знає, що такий стан речей потриває недовго. Що їй кажуть його лікарі? Може, він у передсмертному стані, який не розголошується? Або, може, цим станом є сама Василіса. Я уявляю, як вона щодня вклякає у вітальні дому Ґолденів, «великій залі», як сама її називає, перед копією Феодорівської ікони Божої Матері цариці Олександри Романової й молиться. Нехай це станеться сьогодні. Нехай прийде тепер.

Бабо Яго, вбий свого чоловіка, та прошу, не їж моєї дитини.

Шеф-кухар і мажордом діяли один одному на нерви, і першим не витримав «Коржик». Стандартним налаштуванням шеф-кухаря було постійне бідкання: він був справжнім маестро нарікань, вічно незрозумілим і недооціненим, який прагнув накривати банкетні столи у своєму улюбленому радикальному стилі, що виводився з практики великих майстрів Адріа й Редцепі: їжа як мистецтво перформансу, тарілки, на яких здіймаються хвилі піни, скибки тостів із чорними мурахами, заживо запеченими в дієтичних смужках рідкісної яловичини вагю. Йому ж натомість замовляли дитячі страви для малого Веспи — гамбургери й знову гамбургери — та веганську зелень для Василіси. Самому Неронові Ґолденові було байдуже, які він їсть страви, за умови що вони містили багато м’яса. Ламентацї «Коржика» Куккі падали в порожнечу. Майже щотижня він погрожував кинути роботу, але залишався з огляду на гроші. Тепер же в недоукомплектованому персоналом домі пристрасті розпалилися, і врешті МакНеллі звелів недійшлому маестро високої кухні заткнути пельку й готувати їсти. Кухар зірвав із себе ковпак і фартух і погрозив мажордому сікачем. Після чого важко гупнув лезом сікача в дерев’яну стільницю і, залишивши його там, немов Екскалібур у камені, вилетів із будинку.

Нерон був млявий і неуважний. (Цей опис є версією, викладеною в свідченнях, які Майкл МакНеллі дав згодом поліції.) Здебільшого він сидів у своїй кімнаті в напівсонному стані, хоч іноді можна було побачити, як він блукає першим поверхом, наче сновида. Але часом у ньому раптово, разюче могло заіскрити життя. Під час одного з таких випадків він ухопив МакНеллі за барки й загорлав йому в лице: Ти не знаєш, гівнюче, хто я такий? Я збудував міста. Я підкорив царства. Я один із правителів цього світу. Не маю уявлення, до кого він звертався, визнав МакНеллі. Напевно не до мене. Він дивився мені в очі, але хтозна, кого там бачив. Може, тоді він уявляв себе імператором, ім’я якого носив. Може, він думав, що він у Римі. Чесно кажу, не знаю, як воно було, зізнавався МакНеллі. Я не аж такий освічений.

Його отруюють, повторив мені, спеціально для цього подзвонивши, Віто Тальябуе. Для мене це очевидно.

За два дні до пожежі трапилася дивна подія. Прокинувшись уранці, мешканці дому Ґолденів виявили залишений під дверима на Макдуґал-стріт величезний мішок із брудним одягом. Жодної записки не було. Коли мішок відкрили, то виявили, що він набитий, як це сформулював МакНеллі, чужинським одягом. Чи міг би він висловитися точніше? З його спроб описати вміст мішка я зрозумів, що то був індійський одяг. Курти, піжами, ленґи, вешті, чолі, спідниці. Жодної інструкції, відправник невідомий. Василіса, роздратована цією помилкою, наказала викинути все до сміття. Доповідати про це господареві не було потреби. Їхній будинок — не пральня. Якийсь неотесаний іноземець припустився характерної для неотесаного іноземця помилки.

Вулицю розкопували дорожні робітники. Щось пов’язане з украй важливим ремонтом інфраструктури в околиці. Коли Василіса послала МакНеллі довідатися, скільки ще триватиме цей безлад, він отримав у відповідь: місяців три, можливо, — і стенання плечима. Що цілком могло означати шість, дев’ять або дванадцять. Це не означало зовсім нічого, крім того, що робітники окопалися на тривалий період.

Будівельні роботи були новою формою бруталістського мистецтва у місті: куди не кинь оком, височіли його інсталяції. Високі будинки падали, а будівельні майданчики росли. Труби й кабелі виростали з потаємних глибин і там само зникали. Стаціонарні телефонні лінії перестали працювати, а вода, електрика й газ постачалися з перебоями.

Будівельні роботи були мистецтвом демонстрації місту, що воно є крихким організмом, відданим на милість сил, які не підлягають оскарженню. Будівельні роботи були для могутньої метрополії уроком вразливості й безпорадності. Будівельники були великими концептуальними митцями наших часів, а їхні інсталяції, їхні варварські дірки в землі викликали не тільки ненависть — бо більшості людей не до вподоби сучасне мистецтво — але й захоплення. Тверді захисні шоломи, помаранчеві жилети, сідниці, хтиві посвисти, сила. Воістину за роботу взявся трансаванґард.

На вулиці заборонили паркуватися, і повітря виповнилося співом відбійних молотків — радикальним, атональним, своєрідною урбаністичною перкусією, яка викликала б захоплення Волта Вітмена і яку народжували в міцному поті великі безпристрасні чоловіки.

З притрушеного попелом порога я стежу за їхніми рухами, —

У них стан гнучкий пасує до рук могутніх,

Опускається молот, він б’є так неквапно, він б’є так певно,

Не поспішають вони, ударяють по черзі.[52]

І так було упродовж