Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Усупереч досягнутим 14 січня 1944 р. на нараді представників місцевого командування АК і Волинської окружної делегатури домовленостям полковник Бомбінський у наказі про мобілізацію зажадав залишення постійних місць свого перебування і прибуття до визначених районів концентрації військ не лише партизанських загонів, але й загонів самооборони, Державного корпусу безпеки і Цивільної оборони. З цього часу польське цивільне населення Волині фактично ставало беззахисним. У рапорті до ГК АК делегат округу К. Банах повідомляв: «Виведення військових загонів з міст у поле є правильною і зрозумілою справою, але загони і пости Державного корпусу безпеки та Цивільної оборони несуть відповідальність за охорону місцевого населення і мусять залишатися на своїх місцях доти, доки залишатиметься там це населення»[651].

Розбіжності у поглядах з цього питання стали однією з причин усунення полковника Бомбінського з посади командувача округу і призначення на його місце майора Яна-Войчеха Ківерського («Оліва»). У ГК АК розуміли, що конфлікт між військовим і цивільним керівництвом польського підпілля на Волині напередодні можливих зіткнень з радянськими військами мусить бути якомога швидше ліквідований. Утім ще до середини лютого 1944 р., поки на Волинь не прибув новий командувач і не прийняв на себе керівництво округом та майбутньою 27-ю Волинською дивізією піхоти, Бомбінський докладав зусиль для реалізації плану «Бужа»[652].

Інформація, яка поступово надходила до штабу округу, свідчила про те, що попередні плани польського командування щодо сформування корпусу й бригад навряд чи будуть здійснені. Чисельність сконцентрованих у західній частині округу військ на кінець січня 1944 р. була для цього очевидно недостатньою. Замість передбачених 8–9 тисяч солдатів у наявності було набагато менше — близько 3-х тисяч, які мали зброю та були готові до бойових дій. Однак процес надходження нових загонів тривав.

Партизани і діячі підпільних осередків Ковельського інспекторату зосереджувалися в селі Засмики — одному з районів польської самооборони, а також навколо сусідніх населених пунктів — Купичова, Ліцини, Вербичної, Оси, Сушибаби, Янівки та деяких інших. Польському командуванню вдалося мобілізувати майже всі бойові сили інспекторату, що складалися із загону поручника В. Чермінського («Ястреба»), який розташовувався в селі Сушибаба і налічував близько 400 осіб, загону поручника М. Фіялки («Сокола») з місцем перебування також у селі Сушибаба і чисельністю близько 420 осіб, загону поручника З. Твардого («Тшаск»), створеного на основі ковельського конспіративного загону «Блискавиці», а також загонів самооборони сіл Зелена, Засмики, Діброва (наприкінці січня знаходився в Купичові і налічував близько 400 осіб), загону поручника В. Крокая («Сивого»), до складу якого входили ковельські конспіративні загони «Грому» і «Завірюхи», а також загони самооборони з Люблятина, Янівки, Станіславівки і Радомля (знаходився в Купичові, пізніше в Ліцині і налічував близько 380 осіб). 21 січня в селі Сушибаба до місцевих аківських загонів приєднався шуцмансшафтбатальйон № 107 з Матіїва. Це був один із батальйонів німецької допоміжної поліції, який у більшості своїй складався з поляків, що нібито були скеровані туди керівництвом польського підпілля з Володимира-Волинського. Батальйон було розподілено між загонами «Ястреба», «Сокола» і «Сивого», частину людей відправлено під Володимир-Волинський[653].

До складу ковельського угруповання входили також партизанські загони, що діяли в Любомльському повіті, а саме загін поручника К. Філіповича («Корда»), який налічував близько 320 осіб, і загін підпоручника С. Вітамборського («Малого») чисельністю 40 осіб, який був відповідальним за здійснення переправи через Буг.

Окремо від вищезгаданих загонів, мобілізованих зусиллями Ковельського районного інснекторату, на його території тимчасово діяв партизанський загін «Луна» поручника З. Кульчицького («Ольгерда»), скерований туди Луцьким інснекторатом. Загін розташовувався в Куничові, а також в Озерянах і налічував близько 180 осіб. Пізніше формування «Ольгерда» у значно більшому складі воювало під Володимиром-Волинським. Загалом ковельське угруповання наприкінці січня 1944 р. мало чисельність близько 2 тисяч бійців. Пізніше ця цифра збільшилася.

Комендатура Луцького інспекторату місцем концентрації своїх бойових сил обрала район Володимирського повіту, який охоплював села Білин, Мар’янівка, Спашчизна, Водзинів, Селиська, Пузів, Едвардполе та деякі інші сусідні населені пункти. До складу володимирського угруповання входили загін підпоручника В. Цєслінського («Пьотруся») чисельністю близько 120 осіб, який розташовувався спочатку в селі Ліски, а пізніше в селі Селиська, загін підпоручника Є. Красовського («Леха») чисельністю близько 130 осіб, створений із діячів конспіративних осередків, а також колишніх співпрацівників поліції з Хобултова і Суходолів, які знов-таки за інформацією з польських джерел нібито перебували там за наказом підпілля[654] (знаходився в с. Селиська), загону підпоручника Л. Домбка-Дембіцького («Ярослава») чисельністю 120 осіб (його склад був подібний до складу попереднього загону). Разом з перебуваючими на цій території загонами самооборони сили володимирського угруповання налічували близько 700 осіб[655].

Таку низьку кількість зібраних військ володимирського угруповання (порівняно з ковельським) можна пояснити тим, що конспіративні і партизанські загони, які знаходилися на території Луцького і Горохівського повітів (у тому числі так званий обвуд Ківерці, створений у Луцькому повіті), через швидке наближення Червоної армії (2 лютого 1944 р. останньою було звільнено Луцьк і Рівне) не встигли залишити постійні місця свого перебування