Читати книгу - "Любов у спадок"

Еріка злісно глянула на нього.

— Твої люди? Ага, зрозуміло, — в'їдливо зауважила вона. — Мабуть, величезний загін, із яким ти нападеш на ненависних англійців. Тоді зрозуміло, чому ти подорожуєш по Шотландії самотою.

Вона зневажливо гмикнула. Він кидає її тут саму, серед дрімучого лісу, щоб заспокоїти трьох своїх зубожілих слуг! Для нього завжди була важливішою ця дурнувата Шотландія. А як же вона?

Річард миттю став чорніший за хмару.

— Слухай-но, за кого ти себе маєш? — брутально запитав він. — Уже подумки володієш Нортумберлендом? Так, уяви собі, в мене є замок, є люди, за яких я відповідаю і яких занедбав через дурне дівчисько, що постійно потрапляє в халепу! Тобі не спадало на думку, наприклад таке: на світі, крім тебе, є ще хтось?

— А тобі не спадало на думку, що крім Шотландії, існують живі люди? — зненацька розлютилася вона. — Тільки й чую без кінця: благо Шотландії, воля, помста! Це просто смішно!

Лицар судомно стис рукою поводи коня, який не стояв на місці. Помітно було, що він себе насилу стримує.

— Що ти розумієш у всьому цьому, — презирливо процідив він крізь зуби. — Для тебе ці слова завжди були пустим звуком. Ти дбала тільки про себе. Для тебе головне — отримати свою спадщину, інше тебе не обходить.

— Неправда! — запально вигукнула Еріка. — Мені не потрібна ця бісова спадщина, будь вона проклята! Я хочу жити на світі, щоб ніхто не смів зачіпати мене й мою родину. У мене просто нема іншої ради. Для цього й потрібні гроші, чи не так? Ти ж просто хочеш воювати!

Обличчя в Річарда на мить спотворилося так, що вона злякалась.

— Я ненавиджу війну не менше, ніж ти, — чітко вимовив він. — Затям це. У мене батько загинув на війні через чужу зраду, яку приписали йому… А ще — троє братів. Сестру й матір англійці спалили в замку, вони згоріли живцем. Мій дім теж зруйнували, як і твій, тому я розумію тебе. Але я зрозумів і ще дещо. Якщо хочеш вистояти й перемогти своїх ворогів, треба самому навчитись боротися.

Вони замовкли, й на галяві запала тиша. Тільки зараз Еріка почула, що від каменів відбивається дивна глухувата луна, немов прадавнє капище нишком повторює їхні слова.

— Ти чуєш? — стривожено запитала вона.

Дік підозріливо прислухався.

— Авжеж, щось таке… Якийсь тихий гул.

— Це камені, — злякано сказала Еріка. — Ми їх стривожили…

— Не мели дурниць, — невпевнено озвався лицар. — Пробач, здається, я наговорив зайвого. Але все-таки ти повинна розуміти, що ми самі не впораємося. Я мушу знайти своїх друзів.

— Так, звісно, — приречено пробурмотіла вона. — Ти маєш рацію. Я дурна, але мені просто дуже не хочеться залишатися самій. Коли ти повернешся?

Камені стихли, ніби вдовольнилися їхнім швидким примиренням. Раптом дівчина зрозуміла, що зовсім забула, як воно — бути самій. Звичною стала присутність цього шотландського лицаря, його в'їдливі жарти, навіть його бурчання. Раптом із Діком що-небудь станеться, що вона тоді робитиме? Мабуть, уперше дівчина серйозно замислилася над цим.

— Сподіваюся, скоро, — була скупа відповідь. — І, швидше за все, не сам, а з помічником.

— Із ким це? — ревниво поцікавилася дівчина.

— Еріко, не дурій, — суворо мовив шотландець. — Їжа в тебе залишилася, з голоду не вмреш. Я посвищу ось так, — він вибагливо свиснув, — коли повертатимусь. Сиди сумирно, нікуди звідси не йди! Місцина тут відлюдна, жодна людина при здоровому глузді сюди з доброї волі не поткнеться.

Еріка ще хотіла запитати, чому це саме такі люди не навідують цю місцину, але Далхаузі вже пришпорив свого коня й зник у лісі.

— Ось і залишилися ми з тобою самі, — сумно сказала дівчина своїй конячці, що відповіла їй приязним форканням.

Еріка ніколи не бачила такого великого міста. Що й казати, вона була вражена, коли наблизилася до величезних стін із сірого каменю заввишки добрих п'ятдесят ярдів, що обступали гордовитий Едінбурзький замок, який стояв на Замковій скелі. Прадавня резиденція шотландських королів… Відверто кажучи, Еріка уявляла її собі не такою похмурою. За нижчою стіною, яка обгороджувала місто, де-не-де виднілися шпичаки над церквами, а гострі дахи будинків зливалися в суцільний ліс — принаймні, так здавалось дівчині. Звичайно, Едінбург не міг зрівнятися своєю красою та пишнотою з Парижем, Лондоном чи навіть Руаном, однак для людини, яка все своє життя провела серед пагорбів і долин, він був величним видовищем.

Далхуазі, як і обіцяв, з'явився не сам. Вранці разом із умовним посвистом у таборі матеріалізувався радісний Оуен. Здавалося, веснянкуватого пажа нітрохи не здивувало те, що він знову бачить Еріку. Хлопчисько був у найкращому гуморі й здавався сповненим сили та енергії. Вона й отямитися не встигла, як уже знала всі новини. Виявляється, Дуглас сидить у Едінбурзі ось уже тиждень, оголосив по всьому королівству, що в нього вкрали наречену. Порт перекрито, на всіх брамах стражників підкуплено, й щовечора вони повідомляють Дугласу, хто прибуває в місто. Але він, Оуен, ще завдасть їм усім перцю. Приблизно такий вигляд мали справи в поданні спритного пажа.

Річард же, навпаки, був такий похмурий, що