Читати книгу - "На уходах"

А хлопці пішли у свій бік.

— Бачиш, Івасю, що поїдемо разом. Не скажеш, щоб я з Явтухом змовився. Він сам сказав, що пан сотник бажає собі того.

Івась став вагатись. Ще порадиться з Максимом, а як він скаже, так тому й бути. Накупили горіхів волоських і турецьких, таких сирих і смажених в меді, меду турецького, медівників, пряників, бубликів, понакладали повні пазухи і пішли у свій курінь. Тут було дуже глітно. Хлопці збирали свої статки, ладячись у дорогу. Коло багатьох стояли їхні батьки, або кревні, помагаючи збиратися.

Довго прийшлось їм ждати, заки з’явивсь Явтух. Він перш усього позаносив накуплене добро на віз, що стояв біля базару над рікою. Наближаючись, він здалеку всміхався до Андрія.

— Ну, що, Андрійку, знайшов товариша?

— Знайшов, от сей поїде, — і показав на Івася.

— Ге-ге-ге! То сей кучерявий поїде? Гаразд! Гарний хлопчина. Здоров, хлопче! А як тебе звати?

— Івась.

— Ну добре. Ми поїдемо аж завтра рано, на зорі. Дорога неблизька. Коли б поїхали зараз, треба б двічі в степу ночувати, а так, то лише раз. Бо то юзом їхати, не то що конем. Ти, Андрійку, дорогу вже знаєш, не раз їхали. Правда?

Івасеві було якось ніякою і він не знав, як рішитися.

Аж надійшов Максим, та й порадив, що треба їхати.

— Ге-ге-ге! — гоюрив Явтух. — Рад би я бачити такого, щоб не хотів їхати, коли пан сотник прикаже. Він того дуже не любить, еге ж!

— А що, дядьку, нагадав книжку? Мені треба заздалегідь знати, бо треба попросити пана шкільного отамана, я ж своїх книжок не маю.

— Ге-ге-ге! Пожди, голубе, зараз нагадаю. — Явтух знову ипуркав пальцем до чола. — Так якось по-вченому. Ну чортова омана! Як я вже був за воротами, то пан сотник гукнув услід за мною: а тями, Явтуше, ся книжка називається… от і забув… Та ти підожди, я нагадаю. — Явтух став ходити колесом, держачи палець при чолі. — Щось… щось начеб нагадав. Щось таке: мені ні… а друге слово таке, що боюсь виговорити, щоб Господа Бога не обидить, бо де ж би таке слово у книжці стояло побіч божих словес…

— Та вже, скажи, дядьку, може, я як-небудь відгадаю, — каже Андрій.

— Щось воно до чорта подібне, Господи, прости гріха невідучого, або до чести… одно з двох.

— Може «Минеї четьї?»

— Далебі, що так, — скрикнув Явтух. — Що то значить наука. Покажи йому кінчик пальця, а він і цілу руку нагадав, а то б пан сотник добре вилаяв… На ж тобі ще п’ятаків…

Та ні, ти ходи краще зі мною на базар і вибери собі, що хочеш, а я заплачу… Ну, не гайся. А ходи й ти, кучерявий, як там тебе. Ти вже наш, так й держись мене, мов реп’ях кожуха.

— Підожди дядьку, — сказав Андрій, — мені перш усього роздобути книжку, бо завтра ніколи буде, якщо ми рано поїдемо. Наш пан отаман спочиватиме.

— Гаразд! Ти йди за книжкою, а я піду з твоїм братом де-небудь на чарочку. Більш не можна, не дай Господи впитися, а то досталось би мені від пана сотника!

І, не ждучи довго, узяв Максима під руку. Пішли на базар. Явтух став веселий, що нагадав книжку. Він страшно тим турбувався. Чого доброго, пан сотник ще би старим дурнем вилаяв. Явтух любив багато і голосно говорити.

Його голос чути було ще за січовими воротами.

Андрій пішов до отамана. Книжку йому дали, коли сказав, що се для пана сотника. Тарас Жмут тямив про січову школу і щороку запомагав їй щедро. Андрій став ладити свою мізерію, а Івась каже:

— Що я там робитиму? Ти будеш їм читати, а я що?

Знаєш, яке моє читання.

— А ти будеш слухати та й годі. Ну, збирай, що маєш. Треба нам завчасу спати лягати.

Та у Івася не було що збирати. У нього була одна свитина і дві сорочки.

Надвечір вернули Явтух з Максимом. Максим приніс невеличкий оберемок в мішку і кинув на землю. Оба були під чаркою.

— Поки ти був у Січі, то могло бути як-небудь. Тепер ти йдеш між чужих людей, то слід тобі одягтись, як пристало козацькій дитині. Переодягнись, хай тебе побачу.

І Максим вийняв з мішка жупанець, сині штанці, чобітки і шапку.

Івась не знав, що з радощів робити. Татарин захопив його на леваді в одній свитині. Шапку загубив на дорозі.

Другу сорочку кинув йому Максим. Ось добрий брат, скільки понакупив.

— Не гайся, хай побачу, що буде нездале, то крамар обіцяв відмінити.

— Хай би не відміняв, — говорив Явтух, — то я його би зараз за чуба та в потилицю, ось як!

І Явтух став показувати рукою як би він бив крамаря, коли б не хотів міняти. Але то було зайве, бо усе прилягало, мов на Івася скроєне. Хлопець відразу став, мов яке панятко.

— Хай тебе поцілую, — усміхався Явтух, — ти кучерявий, як там тебе. А що, Андрійку, книжка є? Знову забув, як називається… Максиме, брате, ще ходім на чарочку… Однуоднісеньку, мені не можна більше, а то б пан сотник погано вилаяв… ге-ге-ге!

— Чарочка… Нікуди вже не рушимо. Я тебе підведу до воза. Хлопцям пора спати, — сказав Максим.

Вони пішли, а хлопці пішли спати, хоч довго не могли заснути.

На другий день, як щойно засіріло на світі, вже стояв над ними Явтух і став їх будити:

— Ге-ге-ге! Пора вставати,