Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Тим часом я кланявся попечителю і побіг проводжати його аж на вулицю, де покірно чекала на князя карета.

— Ви той учитель, — сказав він мені милостиво, — яких я завжди ставлю в приклад. Чудово, чудово виховали ви своїх підопічних. Я дуже задоволений, а, повірте, не скрізь маю таку втіху, коли ревізую гімназії.

Я послужливо відчинив його світлості дверці карети, і він готувався вже сховатись у чорній отхлані, коли ж щось згадав і спустив ногу з приступки.

— Послухайте, як ви назвали своє прізвище?

— Сатановський, ваше-ство! — витягся я в струнку.

— Гм, дивне прізвище. Звідки ви його взяли?

— Таке прізвище носив мій благочестивий родитель, — відрапортував я. — Власне, мій дід був Сотановський, але в угоду великоруській вимові він змінив "о" на "а".

— Щось у ньому є трохи теє… неблагозвучне, — клацнув пальцями попечитель. — Якесь у нього неприємне звучання, ви не знаходите?

— Як вам буде завгодно, ваша світлість! — покірливо відповів я.

— Такий зразковий учитель — і таке прізвище! Змініть його, бо це перешкоджатиме вам у кар'єрі.

Я схилився в поклоні, хоч у нутрі в мене починала виникати незбагненна затятість. Попечитель сховавсь у кареті, вже гукнув візниця, і коні рвонули зі шкільного подвір'я, а я раптом учинив таке, на що ніколи, може, не зважився б раніше — я різко махнув ногою, наче давав кареті під зад…

Після від'їзду попечителя, мене викликав до себе директор.

— Скажіть, чим ви зачудували його світлість? Він вами настільки захоплений, що мені аж незручно стало: наче зразковий стан гімназії не моя заслуга, а ваша.

Ковнірчук був настроєний благодушно і жартував. Я розвів руками.

— Всі мої старання йшли на те, щоб у його світлості склалося добре враження про гімназію, — сказав я поважно. — А це в моїх інтересах.

— Ну, звісно, й у ваших. Сідайте й прочитайте цей папір. Переді мною лежало підписане й пронумероване подання до нагород. Окрім мене, там були записані Ленсаль таМіхневич.

— А Міхневича за що? — спитав я здивовано.

— З християнського милосердя, — відказав з усмішкою директор. — Дуже він потратився на ремонт квартири, а сталося це, по-моєму, завдяки вам.

Я промовчав, Охоцька розповіла йому й про це.

— Не думайте, що я не ціню вашої служби, — сказав Ковнірчук. — Коли зуміли так захопити його світлість, у вас і справді щось є. Я, правда, сам того не помічав, але віритимемо суду начальства. — Він усміхнувся, але та усмішка була нежива.

Я подякував і пішов з кабінету, неясно прочуваючи, що ніякої винагороди мені, очевидно, не дочекатися.

У глибині коридору я уздрів Барановського, який при моїй появі хотів зникнути, але я встиг махнути йому, щоб зупинився. Хлопець стояв зніяковілий і, мені здалося, розгублений. Світив синьою шкірою обличчя, і я знову відчув до нього жалість.

— Чого не заходиш? — спитав я його м'яко.

— Хворіла мати, — видихнув Барановський. — Доводилося все робити вдома.

— Вже їй легше?

— Легше, — шепнув хлопчик. — Але сьогодні в мене дві репетиції.

— Ну, то приходь, коли зможеш. — Я по-батьківському спатлав йому чуба й повернув до вчительської, бо задзвонив дзвінок…

Цього-таки дня до мене завітала Охоцька. Вона була знічена, бліда і весь час м'яла поділ фартуха. На мій великий подив, вона запропонувала мені знову столуватись у неї, при цьому подивилася на мене підбадьорливо, так, як дивилася в час наших приятельських стосунків. Я згодився на й пропозицію, це було мені зручно, але на її запросини спускатися до неї обідати відмовився. Охоцька начебто трохи засмутилася, але відійшла від мене задоволена. Я спробував прочитати її думки, але мені це не вдалося.

Загалом, останнім часом я помітив послаблення моїх проникальних здатностей. Щось у мені коїлося не зовсім зрозуміле, я менше почав цікавитися людьми. Прочувалася й дивна обважнілість у тілі, я почав утомлюватися. Це особливо стало помітно після виїзду попечителя — до мене повернулася туга, яку відчував, коли моя невидима половина подалася була вслід за фактором до Києва. Тоді цей стан було легко пояснити, тепер же він гнітив. Я міг годинами сидіти у фотелі у себе вдома і помаленьку покурювати сигару, не маючи в голові жодної думки, а в серці жодного бажання. Тоді й приходив найбільше той хиткий і непевний настрій, від якого я розклеювався і старів. Інколи я впадав у заціпеніння, а коли отямлювався, то помічав, що очі мої бачать світ тільки чорно-біло, решта відтінків та барв не сприймалася. Я зрозумів цей стан як перевтому, але ще одне непокоїло мене так само: моя видима й невидима частини єства починали відділятися одна від одної неохоче, мені треба було вже для цього вольового зусилля. Особливо це посилювалося тоді, коли я з кимось по-дружньому порозмовляю чи взагалі викажу до когось прихильність. Можливо, в такий спосіб я й справді виявляв ознаки старіння, хоч про старіння в моєму віці говорити ще рано. Ще одне, раніше не звідане, з'явилось у мені: коли я лишався сам і не ціпенів, самотність починала аж припікати мені. Тоді я з обридженням озирав стіни свого помешкання, помічав убогу меблю, нелад, якого не мав сили позбутися. Мене тягло на вулицю, хоч погода стояла квасна, мрячило дощем, який замінювався мокрим снігом. Я виходив і в таку погоду — тулявся по вулицях до повного виснаження. На людей при тому майже не дивився, зате розглядав пильно власні чоботи, які товклись у напіврозталому снігові, перестрибували калюжі а чи просто брели через них. Кілька разів я зустрічав Миколу Платоновича Біляшівського, ми з ним чемно розкланювалися, але в розмову не вступали. Одного разу більше знічев'я, як з охоти, я пустив за ним свою невидиму половину, але нічого тим не досяг, бо мов видиме єство, покинуте на брудних, заболочених вулицях, раптом так гостро затужило, що повернуло до себе єство невидиме — ми подалися додому. Потім я курив, запавши в транс, і очуняв тільки вранці, коли треба було поспішати в гімназію, їжу мені Охоцька присилала чи й приносила сама, вона знову спробувала вступити зі мною у приязні стосунки, але, помітивши, що я залишаюся холодний, покинула ці заходи. Здається, не ладилось у неї з Ковнірчуком, але й тут я не виявив інтересу і пальцем не кивнув, щоб вияснити, який це кіт пробіг між ними. Після від'їзду попечителя Ковнірчук відправив дітей до Охоцької, відмовивши їй і в посаді економки. Він почав учащати, як говорили в гімназії, в дім лікаря Трохимовського, де сідав за карти і проводив за цим заняттям усі вечори. В лікаря Трохимовського збиралася вишукана компанія, яка складалася з полковника Дупанова-Ростовського, правителя канцелярії губернатора і ще кількох помітних чиновників. Казали також, що Ковнірчук підбиває клинці до перестарілої дочки лікаря Трохимовського, якій уже за тридцять, але жениха вона й досі не мала. Але про це я чув тільки краєм вуха — стали мені й такі речі нецікаві.

В один із порожніх вечорів завітав до моєї квартири Барановський. Хлопець переступив поріг із острахом, обличчя у нього було блідіше звичайного, а руки тремтіли. Зирнув на мене великими синезними очима, і я відразу збагнув: щось із ним коїться також. Тому обняв хлопця якнайтепліше за плечі і провів до себе в кімнату, тим більше, що мені тільки-но було принесено самовар.

— Відчувай себе, як удома, хлопче, — сказав я і, готуючи чай, почав буденно розпитувати його про справи домашні та шкільні. Барановський відповідав невлад, і я, приглянувшись до нього пильніше, помітив, що він з чимось пильно від мене криється. Оте "щось" сиділо на самому споді його єства, сховане, кудлате, їжачкасте, — затамований згусток темряви. Тим часом я промовляв:

— Твій твір його світлість відзначив особливо — це має тебе зобов'язувати. В тебе добрий дар слова, і йти б тобі вчитися на філософський факультет. Коли хочеш, можу в сьомому класі підготувати тебе до вступу, вчитимешся додатково по кілька днів на тиждень — це не буде важко ні мені, ні тобі.

— А чим я заплачу? — тихо спитав хлопець.

— О господи! — вигукнув я. — Чи все має в цьому світі оплачуватися? Хай це буде в нас із тобою така обопільна гра. Зрештою, коли я сам тобі це пропоную, — строго зауважив я, — це значить, що беру на себе такий обов'язок за спасибі.

Я пішов у сусідню кімнату, щоб винести звідти печиво до чаю, яке купив навмисне для цього візиту, а коли повернувся до столу, то аж здригнувся — хлопець притьма кинувся мені в ноги й голосно заридав.

— Вибачте мені, Киріяку Автомоновичу! Вибачте мені мій гріх, я винуватий перед вами! — закричав він, обіймаючи мої коліна.

Я лагідно звів його з підлоги і всадив у крісло.

— Ви так до мене добре ставитеся, — ридав хлопець, — а я… я прийшов вас… труїти!..

Я остовпів. Щось таке чудне сказав цей Барановський. Холодна хвиля облила мені груди, і я миттю позбувся сентиментальності й оспалості.

— Ану, кажи, що сталося? — спитав я грізно і обдав малого таким холодом, що той аж руками захистився.

— Це все вони… хлопці, — сказав він.

Сягнув собі в кишеню і вихопив мале пуздерко.

— Оце мені дали, щоб я вилив вам у чай!

Я відгвинтив покришку й понюхав. Запаху рідина не мала. Я знову загвинтив покришку і поклав пуздерко в кишеню. В мене похололи пальці на руках та ногах, і я ледве здолав розібрати замішану на плачі та схлипах розповідь Барановського.

Це пуздерко вручили йому учні шостого класу, наказавши влити отруту мені в чай. Коли б він, Барановський, того не зробив, вони обіцяли покарати його на смерть. Для виконання намисленого вони дали йому чотири доби, а сьогодні минає строк, коли він це мав учинити. Коли ж він донесе на них, учні пригрозили його повісити, а також спалити дім його матері.

— Я не міг їм відмовити, але й не можу вас труїти, ви нічого мені лихого не сподіяли, а були завжди до мене ласкаві. — Він плакав і ломив пальці.

Я відчував, що холод від пальців розливається мені по руках та ногах.

– І ти посмів, — закричав я, — і ти посмів до мене з таким прийти?

Хлопець звалився переді мною на коліна і молитовне склав руки.

— Чому вони цього хотіли? — горлав ще несамовитіше я. — Що я їм зробив, окрім добра?

— Вони ненавидять вас, — прошелестів сухий, як папір, голос.

Я дивився на Барановського широкими очима: чогось тут не розумів. Щось тут відбувалося несусвітне, що ніяк не вкладалося мені до голови.