Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Отрута, цей хлопець, хтось мене ненавидить до такої міри, що зважився отруїти, — чи не змора це вві сні? Що воно робиться в цьому світі, і як це пояснити? Я несамовитів. Все в мені бунтувалося й ламалося, я відчув, що з горла в мене от-от вирветься крик, що наступної хвилини кинуся на цього нещасного, який безпомічно клякне отут на підлозі, і розтопчу, розшматую його.

— Говори, — ледве вичавив я з себе. — Говори, за що вони мене ненавидять?

— Всі вас бояться, — слухняно зашелестів паперовий голос. — Вони кажуть, що ви… сатана!

— Як ти сказав? — схопив я його за барки й підняв над підлогою. — Ану, повтори, як ти сказав?

— Це не я сказав, а вони. Я завжди їх переконував, що ви добрий, тільки вдаєте злого. — Хлопець у моїх руках трепетав.

— Геть! — проказав я коротко й показав рукою на двері. — Геть, щоб ноги твоєї тут не бачив!

— Але вони вб'ють мене, пане вчителю! — вигукнув з жахом хлопець.

Тоді я отямився. Більше того, мені стало смішно зі всього, що тут переживав. З цієї дурної, наївної, алогічної історії, в якій було більше сліпого безум'я, ніж розмислу.

— Ну заспокойся, — сказав я майже спокійно. — Заспокойся, кажу! Сідай і побалакаємо.

Посадив його у фотель, і він був у ньому, як перелякане кошеня.

— Я зараз відведу тебе в поліцейську дільницю. Не лякайся. Там все розкажемо, а коли твоїх друзяк заарештують, тебе відпустять. Хочеш так?

Він дивився на мене голубими перестрашеними очима і тільки ледь-ледь похитав головою. Тоді я сказав інше:

— Не хочеш, то вертайся додому. Завтра вранці, ще до занять, приходь до мене і щось придумаємо. Хто тобі дав отруту?

Він назвав чотири прізвища: двоє відмінників і двоє телепнів.

— Де вони її взяли? Барановський того не знав.

Тоді я відкрив пуздерко і взяв на язик рідину: щось солодке й терпке.

— А ти певен, що це отрута? — спитав я. Барановський тепер нічого вже певен не був. Але сказали, що це отрута. Я розсміявся.

— Це ніяка не отрута, і вони з тебе кпили. Іди спокійно додому, а завтра розберемося.

Він слухняно встав і тихо попрощався. Пішов розбитою ходою до дверей і тільки там спинився. Повернувся і сказав втомлено:

— Це отрута, Киріяку Автомоновичу. Вони на моїх очах вбили нею кота…

Тоді вийшов, обережно прихиливши двері, а я кинувся до відра з водою, щоб якнайшвидше прополоскати собі рота…

Наступного ранку в гімназію прискакав кінний городовий. Він викликав директора і звістив йому, що в кам'яній долині Тетерева, неподалік Голови Чацького, знайдено труп хлопця в гімназичній формі, який, очевидно, покінчив самогубством. На цю звістку я викликався піти розпізнати вбитого. Якраз мимо проїжджав порожній візок, і я в супроводі кінного поліцейського помчав на Павлюківку. Всю дорогу просив візницю їхати швидше, бо напевне знав, що нещастя впало на Барановського.

Ми спустилися, посковзуючись і часом падаючи, з кам'янистої гори — біля річки зібрався гурт мовчазних людей, роззявляки стояли й на скелях, безгучно снували чорні постаті поліцейських. Земля була злегка притрушена снігом, але його ще не було стільки, щоб покрити землю цілком — сніг давніший під час останньої відлиги розтав. Через це повітря й краєвид відливали холодною сірою барвою, і чорні постаті одягнених по-зимовому людей видавалися похмурими: в повітрі виразно ширяв дух смерті.

Ми пішли кам'янистою стежкою, і люди, як на команду, повернули в наш бік обличчя. Вони розступилися, пропускаючи нас, і я побачив скорчений і теж припорошений трупик. Голова була неушкоджена, і я впізнав його відразу.

— То учень шостого класу нашої гімназії Вікентій Барановський, — сказав я дерев'яним голосом, видихаючи разом із словами клубінь пари.

Мимовільно зирнув угору: хлопець зірвався з крутої скелі, там зараз теж стояли поліцейські і зирили вниз.

— Це вбивство чи самовбивство? — спитав я у слідчого, якого візуально знав.

— Над скелею досить снігу, — відказав той, дихаючи клубенями пари, — там лишилися сліди тільки вашого вихованця.

Я знову глянув на Барановського, він мав напівзаплющені очі, і, мені здалося, ті очі дивилися на мене. Стало незатишно й холодно в цій сталевого кольору кам'яній долині, тілом моїм пройшли дрижаки.

— Вам доведеться підписати протокол дізнання, — сказав десь далеко сумирний голос слідчого. — Для цього викличемо вас у поліцейське управління.

Я хитнув головою, щосили стискаючи зуби, бо вони несамохіть почали вибивати дріб. Засунув руки глибоко в кишені, намагаючись хоч трохи зігрітися, але це мені мало допомогло.

Кров застигла мені в жилах, а обличчя набиралося тієї ж барви, як і все навколо.

— Де він жив? — спитав слідчий. Я тихо відповів. Поліцейський схилився над планшетом і записав.

— Він безбатченко, — навіщось сказав я. — Утримував репетиціями матір і малих братів та сестер.

— Чи знали ви його ближче? — прозвучав замерзлий і синій голос слідчого.

— Знав, — відповів я, намагаючись не дивитися на прижмурені очі мертвого. — Часом він заходив до мене на квартиру.

Мені раптом захотілося розповісти йому все. Отак звільнитися відразу від цього тягаря і від тремтливої напруги, яка розбивала мені тіло. Але я не міг того вчинити, не порадившись із директором: ця справа зачіпала честь гімназії.

— Ми побалакаємо з вами пізніше, — почув я голос слідчого. — Не заперечуєте?

Я скинув очима: переді мною стояло спокійне і так само посиніле обличчя. Слідчий пританцьовував на одному місці, а руки мав засунуті глибоко в кишені.

— Радий вам служити, — відказав я без особливого ентузіазму.

Двоє поліцейських принесли ноші і поклали на них убитого. Один із них схотів прикрити розплющені повіки, але нічого в нього не вийшло.

— Чи можу я вже йти? — спитав я у слідчого. — Перепрошую, але в мене уроки.

Слідчий хитнув, а я відчув, що коли б побув у цій промерзлій долині ще трохи, то таки зацокотів би зубами. Я пішов хутко і стрімко, намагаючись розігнати застояну кров. Зрештою поліз по крутій, обледенілій стежці, хоч трохи далі була пологіша: тією пологішою пішли поліцейські з ношею.

Я дерся під гору, ковзався, хапався за висохлий бур'ян, кілька разів падав — наче тікав від цього мертвого місця і від гострого духу смерті. Здавалося, вона йде слідом і за мною; так само, як я, дереться по крутій стежці, дихає мені в потилицю; дивний жах почав народжуватись у мені, а може, й відчай. Мені раптом стало гаряче, аж піт вибився на чолі, водночас зуби таки не стрималися й зацокотіли. Я кусав собі губи і язика, намагаючись стримати зрадливий трем, у горлі в мене застрягла іржава грудка, я обдер об каміння шкіру на руці, а смерть ішла за мною і йшла, лізла, хекала, важко дихала — костомашна, холодна, замерзла, хотіла схопити мене за одежу, тяглася до мене рукою; я поспішав і ліз по крутій стежці майже навкарачки, очі мої вкривалися каламутною плівкою, і я збагнув, що те іржаве в горлі — таки крик, і я зміг би легко звільнитися від цього наслання, коли б кинув його в кам'яну ущелину, хай би розбився об це каміння, як розбивається дзеркало, — на тисячу скалок та уламків і на тисячу відлунь. Але навколо товклося надто багато людей, і я поліз стежкою вже відчайно, бо збагнув: ще мить, ще секунда, і тіло відмовить мені — покочуся я назад у холодне, кам'яне царство, де чатує на мене холоднорота порожнеча, а разом зі мною, міцно вчепившись у мене, покотиться й сухокоста, яка ні на хвилину від мене чомусь не відступає.

— Чого це ви полізли по такій крутизні? — почув я раптом над собою голос.

Звів обличчя і крізь каламутну плівку побачив обличчя, оторочене білою шапкою волосся. До мене простягалася рука, довга, кістлява.

— Хапайтеся! — сказав Микола Платонович Біляшівський.

Я таки схопився за ту руку, і вона допомогла мені видряпатись у найкрутішому місці.

Я стояв і віддихувався, в очах мені спалахували зірочки.

— Знав цього вашого учня, — сказав Микола Платонович. — До речі, він вас любив…

Я озирнувся на Біляшівського трохи злякано, але він дивився вниз, де мертво лежала вкрита тонким, сірим льодком річка. І раптом фізично відчув, що мав переживати той хлопець, коли зірвався зі скелі. Побачив, як ріка хитається, а може, й крутиться, як гостро починає пахнути, свистить у вухах вітер, а тіло корчиться в передчутті смертельного удару. Я здригнувся і тільки тоді уздрів, що на мене дивляться добрі, старечі, оточені сіточками зморщок очі; цей чоловік, здається, мовчки співчував мені. Тоді щось схитнулось у моїй душі, і я раптом відчув себе малим хлопцем, і це прибіг до батька, а перед тим мене образили; сльози кипіли в моїх очах, перепечені й гарячі, я готовий був вибухнути плачем; щипало мені в носі та в горлі, і, сам не відаючи, як це сталося, язик мій раптом заговорив. Я поспішав висловити все, що знав і що відчував, оповідав, захлинаючись і ковтаючи слова; говорив я, нічого не притаюючи й не вигадуючи: все про цього хлопця, який, виявляється, любив мене; щось таке воістину чудне для мене — любив! Можливо, я повівся в цій ситуації не так, як годилося, можливо, мені не треба було відпускати його самого, а залишити в себе на цю ніч. Зрештою, одне я втаїв: не сказав тим співчутливим очам, що міг послати за хлопцем свою невидиму половину, міг відстрашити хлопця і відвести від цього гибельного місця. В цей мент, одначе, я й сам вірив, що тут годі було щось удіяти, адже не передчував лихого, бо останнім часом починаю руйнуватися і змінюватися й сам, і це фатально й невідворотно. Про все це я волів промовчати, щоб не подивився на мене мій співрозмовник, як на божевільного, але мій язик говорив та й говорив; виявилося, щоб оповісти цю елементарну історію про відвідання учнем учителя і про той останній вечір, коли він відкрився мені, стало потрібно безліч слів, і ці слова плуталися і ніяк не могли доладно зв'язатися. Інколи я позирав на Миколу Платоновича, але бачив супроти себе ті ж таки добрі й терплячі очі, і через це не міг зупинитися, а таки говорив. Ще ніколи до того не говорив я так багато, а коли оповів усе, коли всі слова вилились із мене, як вода із утопленика, я відчув невдоволення, бо, попри все, мені не вдалося розказати тим співчутливим очам нічого. Одне тільки знав: той жорстокий клубок у горлі розчинився і зник; крик мій перетворився, розсипався та розклався на всі оті слова, тому й стали вони, як уламки з розбитого дзеркала.