Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

Уже не буде Свята Вітру? Тисяч повітряних зміїв, яких запускали з першими теплими поривами вітру? Не буде Свята Приходу Сонця посеред морозної зими? Величезних багать, розведених на снігу? Танців навколо вогню? Не буде Дня Літніх Весіль? Нічого, окрім нескінченних кривавих жертв і молитов біля підніжжя Червоних Веж? Тільки свята родючості і свята Підземного Лона на кожен випадок?

Відчай триває недовго. Здається, він вигорів у мені вже раніше. А потім все моє нутро ніби завмерло. Я не знав, чи батько мав рацію, вважаючи, що я зможу повернутися за якийсь час і повернути це все до життя. Але я був упевнений, що спробую або помру, намагаючись це зробити.

Від нудьги я оглянув ціпок, але мені не вдалося до кінця розгадати, як він працює. Я вмів вийняти меч, мені також вдалося зробити так, щоб з іншого кінця вискочило вузьке вістря, перетворюючи ціпок на спис, але більше я нічого не знайшов.

Також я оглянув свій дорожній кошик. Там можна було знайти те, що люди зазвичай беруть у подорож і з чим міг би мандрувати Арджук Хатармал, синдар з Камірсару. Трохи білизни, теплий каптан, плащ, чоботи — одні запасні, другі повстяні, на зиму — військові підковані сандалі для вдягання на взуття, рушник, ковдра, ложка, металеві щипчики для їжі, маленький ніж, кубок, скринька для письмового приладдя. І моя залізна куля бажань. Подарунок Ременя, який Фіалла з Тахелою поклали в мою торбину. На випадок, якщо мені стане сумно, а їх не буде поруч, щоб мене втішити.

І тільки тоді я розплакався, сидячи над відкритим кошиком і стискаючи кулю в руці — так, як робив це все своє життя.

Навіть якщо я повернуся на чолі війська, зруйную Червоні Вежі й покладу мерзенну голову Нагель Іфрії на могилу батька, відбудую палац і Притулок Хмар, хіба вони повернуться? Вийдуть одне за одним із туману і сядуть біля мене на патіо?

Встало туманне сонце, а я сидів у човні.

Чекав.

Коли настав ранок, я раптово почув спів.

Якийсь селянин, може рибалка, плив на човні вздовж очерету. Я чув, як скриплять його весла і як сам він наспівує просту, нудотну пісеньку про рибальство і про те, як він віднесе найкращу рибу додому, до своєї коханої. І що риба прекрасніша за коштовності, яких у нього немає й бути не може, тому що він бідний. І що рибу можна з’їсти, а коштовності холодні, тверді й не наповнюють живіт.

Я розчулено усміхнувся. Там точилася війна, жерці перерізали людям горлянки, горіли міста і падали трони, цілими ночами під небесами лунала чужа пісня барабанів, а він робив своє. Ловив рибу. Потім нагодує свою кохану, а решту віднесе на базар. Інші напхають животи й далі битимуть, руйнуватимуть і палитимуть, і ніколи не зрозуміють, що можуть це собі дозволити тільки тому, що він нічого не палить і нікого не вбиває, а лише ловить рибу.

Я трохи розсунув очерет, вплетений у сітку, щоби на нього подивитися.

Він склав весла і вийняв довгу жердину з гаком на кінці, яку занурив у воду. Мені стало шкода бідного темного дурня, який шукає свої пастки на крабів і молюсків не зважаючи на те, що була гроза, вчора річкою пройшла хвиля повені, тягнучи військове сміття, тож ті його пастки й сітки розбилися або пливуть тепер до моря.

Однак рибалка щось знайшов і тепер тягнув це до свого човна, продовжуючи наспівувати крізь зціплені зуби.

Я придивився уважніше, і виявилося, що веселий рибалка тягне… труп. Йому вдалося підтягнути тіло до борту і прихопити за шию, після чого він, стогнучи, перевернув його на спину і розщебнув пояс, закинув його в човен, обшукав одяг, обмацав шию і знайшов якийсь амулет, який за мить теж стукнувся об дошки човна, а потім зняв також сандалі і штовхнув труп своєї жердиною, відсилаючи його у дальший шлях за течією.

Мені стало недобре. Я побачив, як він, і далі наспівуючи, повеслував до наступного дрейфуючого по річці тіла, позначеного, немов щоглою, довгою стрілою, що стирчала зі спини. Вийняв складений ножик, зрізав стрілу і зняв із мерця жовту куртку маранахарського тимена піхоти. Замислено засунув палець у дірку від стріли, наче прикидаючи, чи є сенс її зашивати.

Я довго дивився, як він плаває туди-сюди по річці, дивився зі змішаним почуттям презирства та співчуття.

Він обкрадав трупи, але що для нього означали якісь битви в місті? Що йому до того, чи й надалі правитиме імператор, якийсь там кірененець, який хотів побудувати кращу країну, але не зміг, чи відтепер головуватиме якийсь там Кодекс Землі, підземний культ, а владцями стануть не імператорські чиновники, а жерці в масках? Чи це все означає, що дармові сандалі й куртка повинні проплисти повз нього? Ані імператор, ані жерці ніколи не дали йому сандалів. Їх йому дав мертвий солдат. Зараз він вдягне їх на старі полотняні чоботи і не тільки стане елегантнішим — ці чоботи прослужать йому набагато довше. Решту він продасть і зможе купити собі дурри, хліба або м’ясистих грибів. Або деревного вугілля на зиму. Або олії.

Так це виглядало, і не було жодної різниці, подобається це мені чи ні. До того ж мені здавалося, що якби цей славний рибалка знав, хто сидить за декілька кроків від нього в очереті, то заробив би набагато більше. Тому я