Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

Рибалка за якийсь час відплив, і я знову лишився на самоті. Що довше я так сидів, то сильніше відчував, як у мені наростає занепокоєння. Я боявся і за Бруса, і за себе. Не міг сказати, як довго його вже не було, але мені здавалося, що довго. Але, що б не трапилося, мені все одно довелося б чекати ночі, аби відплисти. Тільки я поняття не мав, куди саме.

Минуло трохи часу, і я знову почув шум, плюскіт води і постукування кроків по дошках палуби. На цей раз річкою сунула двопалубна галера. Я лежав абсолютно нерухомо і спостерігав крізь очерет. Уже було чітко чутно барабанний бій і свист батога під палубою, ряди весел рухалися рівно, як плавники якогось морського створіння, а ніс різав хвилю, щохвилини відкриваючи спрямований уперед залізний таран. На верхній палубі стояли солдати з луками, готовими для стрільби, й уважно вдивлялися в берег. У кошах палав вогонь, біля двох баліст на носі й кормі екіпаж чекав лише на наказ.

Я лежав, наче заєць, переконаний, що стукіт мого серця за мить заглушить їхній барабан.

Один із солдатів раптово натягнув лук, і стріла свиснула в очереті, поціливши в те, що здалося йому підозрілим. Стрілець указав на те місце другою стрілою, яку тримав у руці, а його сусід розсміявся.

Ще вчора всі ці галери належали моєму батькові. Сьогодні вони були кораблями ворога.

Галера відпливла швидко: минуло небагато часу, і барабан та удари весел об воду стихли, і стало чутно тільки спів птахів, шурхіт очерету і плюскіт води.

Може, Брус залишив мене одного?

Моя важливість самому мені здавалася сміховинною. Вона існувала, поки стояв Тигрячий Палац, поки навколо мене крутилися сотні вірних мені людей. Поки в мене були гвардійці, кодекси старих майстрів, учителі. Але зараз?

Я був лише підлітком. Я справді тільки й міг, що стати писарем у храмі. Як мені відвернути те, що сталося? Кого я міг підняти за собою і до чого повести?

Сам Брус зумів би десь сховатися і вижити. Я ж був для нього лише тягарем.

Я довго сидів, пригнічений цими роздумами, а потім мені стало соромно. Соромно від того, що сказав би батько, якби почув мої думки.

Що сказав би Ремінь? Невже десять років у Будинку Сталі минули намарно?

Нагель Іфрія теж не мала нічого. Вийшла з пустелі, де не змогла б вижити ані людина, ані тварина. І за півроку розвалила тисячолітню імперію вщент, перемогла нас усіх, схованих за стінами палаців, багатих знаннями сотень кірененських мудреців, оточених озброєними до зубів солдатами.

А вона мала менше, ніж нині маю я.

Можливо, вона вміла Діяти. Можливо, відшукала втрачені імена богів. У неї була ця її Підземна Матір. Я теж маю своїх надану. Є в мене і мудрість невідомого Творця, і Шлях Угору. Там, на півночі, де колись був Кіренен.

Я вирішив, що Брус не повернеться. У такому разі я піду його шукати. Я — кірененець. Я — з клану Журавля, тож не залишу його. Так мені наказує честь воїна. Якщо він загинув, повернуся сюди, сяду на човен і попливу далі. А потім кину його і піду на північ. Ночами, як він радив. Через Гострі гори. Побачу на власні очі долину Чорних Сліз. Знайду місце, де колись стояв замок Журавля — Володаря Вогню, маєток мого роду. Навіть якщо там уже немає кірененців, духи місцевості вціліли. Дрімають у горах, скелях і ущелинах. Покличу наших надаку і від них почерпну силу. Сховаюся в горах і шукатиму імена богів. А потім повернуся і знищу Іфрію.

Я вирішив чекати до сутінок, а потім вирушити по слідах Бруса. Пополудні я почув голос барабанів. Знову нічого не зрозумів, крім трьох перекручених слів, які здалися мені схожими на «річка», «три» і «ланцюг».

Я настільки переконав себе у загибелі Бруса, що коли той повернувся — не міг повірити, що це він. Тим паче, що він прослизнув між очеретом майже безшумно. Раптом біля носа човна виросла темна фігура, тож я підхопив ціпок, висуваючи клинок, і вдарив його в шию під підборіддям.

Він відбив удар власним ціпом і впав спиною у воду. Скочив, зловив капелюх і люто на мене поглянув:

— Це лише я! Якби я мав погані наміри, ти точно вже був би мертвий. Мене було чутно кроків за десять!

Закинув у човен мокрий вузлик, який ніс в іншій руці, і сам заліз усередину.

— Ти чув барабани?

— Так. Після заходу сонця збирався йти за тобою.

Він завмер зі штаньми в руках.

— А як ти збирався мене шукати? І навіщо? Якби я не повернувся, це означало б, що я мертвий, або, що гірше, зрадив тебе. Ймовірно, мене схопили, а отже, за якийсь час я все розповім під тортурами. У будь-якому випадку, ти повинен був негайно тікати.

— Чому ти кажеш, що зрадив би?

— Ти не бачив тортур, а я бачив. Люди можуть протриматися більше або менше, але нерозумно вважати, що вони не зламаються. Коли хтось близький потрапляє до рук ворога — відразу знай, що він розповість усе, що знає. Так безпечніше. У разі чого я намагатимуся загинути чи заподіяти собі смерть, але ніколи невідомо. А зараз спробуй поспати. Попереду ціла ніч. Що гірше, вона остання, яку ми ризикнемо провести в човні.

— Чому?

— Куди йшло повідомлення, якщо його відправили цим шляхом?

— Могло бути загальним. «Для