Читати книгу - "Житія Святих - Березень, Данило Туптало"

який казав: "Йди до мурашки, лінюху, і наслідуй, дивлячись на дороги її, вона-бо в жнива готує собі багато їжі". Подумав ж і те, що монастирське життя до мурах подібне, де всі разом працюють і ніхто ж свого власного не має, але все є спільне. І почав тужити дуже в полоні своїм, зітхаючи і бажаючи бачити монастир свій і жити в келії своїй попередній. Коли повернувся в дім господаря свого і в хатину свою ішов, зустріла його гадана жінка і, бачивши його обличчя понурим і збентеженим, спитала: "Чому сумний?" І сказав їй Малх про думки свої. Бона ж переконувала його втікати і просила, щоб не залишав її, але зі собою щоб узяв і в якийсь монастир жіночий віддав. Довго ж про те радилися, почали готуватися до втечі, шепталися між собою, поміж надією і страхом хвилювалися думками. Були ж у стаді, яке Малх пас, два цапи великі — їх же убивши, зробив зі шкір їхніх два міхи і м'ясо сухе на дорогу приготував. І одного пізнього вечора, взявши міхи ті і м'ясо, пішли із сестрою своєю, поклавшись на Бога, і йшли швидко. Прийшовши ж до ріки великої, яка за десять стадій від житла муринового була, надули міхи свої і, зав'язавши міцно, пустилися на ріку, сівши на міхи, ногами ж, як веслами, керуючи, і переплили на инший бік. М'ясо, ж яке мали на дорогу, намокло і потонуло в ріці, лише мало що залишилося, що заледве на три дні могло вистачити. Пили ж з ріки доволі, до майбутньої спраги себе готуючи. Рушивши в дорогу, швидко йшли, вночі бігли швидше, ніж вдень, через страх перед сарацинами і через спеку пресильну сонця, яке там палило. Проте часом і вдень ішли, хоч і сонцем були палені. Й озиралися назад часто, боячись, аби не погнався услід за ними господар їхній. Третього ж дня, коли йшли вони, оглянулися, і бачили здалеку двох сарацинів на двох верблюдах, що швидко до них гнали. І зразу зрозуміли, що то господар їхній женеться за ними по сліду, що на піску був. І злякалися дуже, і наче помертвіли, сподіваючись, що уб'є їх мурин. З Провидіння Божого побачили праворуч себе печеру глибоку, і вбігли в неї, і стали з лівого боку, не входячи в саму глибину: боялися-бо, щоб, утікаючи від смерти, не впасти в смерть, бо в таких печерах звикли жити дикі звірі, змії, скорпіони й инші отруйні гади. З обох боків: і від господаря, що гнався, і від страшного зла, що вгніздилося в печері, боялися смерти, стояли трепетні, наче вже померлі. Проте думали й таке: "Якщо поможе нам, бідним, Бог — уникнемо смерти, якщо ж зневажить нас, грішних, то печера ця гробом нам зразу стане". Коли досягнув мурин з рабом печери тої і, верблюдів одного з иншим зв'язавши, став перед входом до печери з мечем оголеним, послав раба в печеру, щоб вивести втікачів — хотів-бо сам потяти обох. Коли раб у печеру на три чи чотири лікті увійшов, то минув їх, бо зі світла сонячного увійшов у тінь, не міг побачити зразу тих, що близько стояли. І бачили того раба потилицю. Раб же голосно кликав з великими погрозами, говорячи: "Виходьте, злодії, виходьте на смерть, чому зволікаєте? Виходьте, чекає на вас господар!" Коли він так кричав, зразу з глибини печери вибігла левиця, схопила його за горло і, умертвивши, потягнула у лігво своє. О преблагий Господи, який великий Твій про рабів Твоїх промисел і швидка в наиостаннішіи біді допомога! Бачили те Малх і жінка, і наскільки великої були радости, також і страху сповнені: бачили одного ворога свого, що загинув, не знали про другого, який перед входом стояв, лютуючи. Бачив же мурин, що раб затримався в печері ані не чути голосу його, думав, що чинять спротив двоє одному. І не міг через лють більше чекати — як же стояв з мечем оголеним, так і в печеру увійшов, дико лютістю, наче звір, ревучи. Але левиця, голос його чувши, вибігла проти нього і схопила його, поки ще дійшов до утікачів своїх, і, убивши його, потягнула повз них у своє лігво. Таку чудесну й несподівану Божу допомогу і захист бачивши, преподобний Малх із блаженною тою жінкою дякували за превелике Боже милосердя. Але ще й після радости тої страх мали, сподівалися, що і їх левиця з'їсть, проте воліли від звіра померти, аніж впасти в нелюдські руки людей. Левиця ж, взявши пащею щеня своє, з печери вийшла. А вони довго стояли мовчки і, бачивши, що левиця не повертається, вийшли, коли день вже схилявся до вечора. І побачили верблюдів, що поблизу печери стояли і мали на собі хліб і пиття. ївши та пивши, підкріпилися і розвеселилися і, сівши на них, рушили в дорогу свою, дякуючи Богові. За десять днів перейшли пустелю ту, до полків греко-римських прийшли і тривунові про себе розповіли. Тривун же послав їх до Савина, месопотамського дукса. Дукс же, верблюдів у них купивши і добре їх на дорогу спорядивши, відіслав радісних. Блаженну-бо ту жінку, а сестру свою духовну преподобний Малх віддав у монастир жіночий, а сам у свою обитель, з якої ж вийшов, повернувся і побачив, що вже переставився ігумен, отець його, і розповів братам все, що трапилося з ним. І сидів у монастирі безвихідно, переконуючи инших ніколи не чинити непослуху ігуменові ані з монастиря не виходити. Поживши подальший час життя свого богоугодно, перейшов до Господа, залишивши після себе образ цноти, щоб знали останні, що чистоту ні меч, ні пустеля, ані звірі не переможуть. Віддавши себе Христові, померти справді тілом міг, духом же непереможний, зміцнював його сам Христос, Бог наш, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Василія Нового, яке написав Григорій, учень його

У дні благочестивих царів грецьких Лева Премудрого та Олександра, брата його, синів царя Василія Македона, у десятий рік самодержавства їхнього, магістряни деякі з Азійського краю велінням царським послані були. Коли звідти в Константин-град поверталися і повз одну непрохідну пустельну гору йшли, побачили чоловіка (цього, про якого в нас слово, блаженного Василія), який пустелею ходив, в погане лахміття одягнений, на вигляд дивний і страшний, наче в пустелі виріс. І зразу, швидкими ногами побігши, схопили його і дивувалися з дивного вигляду його, шпигуном його вважаючи. Тому, зв'язавши, вели його разом