Читати книгу - "Учень убивці"

— Можливо, він… і про інші речі так… погано говорив, — раптом припустила Кеттрікен. Щось її тривожило. Вона перевела подих і раптом щиро зізналася: — Це було ввечері у моїх покоях. Ми перед цим повечеряли, і, можливо, Регал випив зайвину. Він про тебе таке розповідав! Що ти був упертою і розпещеною дитиною і вимагав надто багато, як на своє походження. Але коли король зробив з тебе отруйника, то ти був задоволений. Регал говорив, що тобі це подобалося, бо навіть у дитинстві ти полюбляв підслуховувати, нишпорити повсюди й виконувати різні таємні доручення. Я тобі це зараз розповідаю не через те, аби образити, а щоб ти розумів, як я в це спочатку вірила. Наступного дня Регал переконував мене, що то просто п’яні фантазії і це все неправда. Але в ту ніч він сказав таке, що в мене кров захолола в жилах: якщо король відправить сюди леді Тайм або тебе, то це для того, щоб отруїти мого брата, а я тоді стану повновладною правителькою Гірського королівства.

— Ви говорите занадто хутко, — м’яко дорікнув я, сподіваючись, що по моїй усмішці не видно, як мене заскочили. — Я не все зрозумів.

Я розгубився і не знав, що їй сказати. Хоч я й був досвідченим брехуном, але під час такої прямої сутички почувався ніяково.

— Пробач. Ти просто дуже добре спілкуєшся нашою мовою, неначе тут і народився. Таке враження, ніби ти її пригадуєш, а не вивчаєш. Але я говоритиму повільніше. Кілька тижнів тому… а, ні, місяць тому Регал завітав до моїх покоїв. Він хотів зі мною повечеряти, щоб краще познайомитися зі мною і…

— Кеттрікен!

То був Раріск, який ішов доріжкою, розшукуючи нас.

— Тебе кличе Регал. З тобою хочуть зустрітися ті лорди та леді, які подолали такий шлях, щоби бути присутніми на твоєму весіллі.

Джонкві бігла біля нього. Коли мені знову запаморочилося і це вже не можна було приховати, мені здалося, що Кеттрікен все знає. Цікаво, що вчинив би Чейд, якби хтось підіслав отруйника в замок Шрюда, аби прибрати Веріті? Все й так очевидно.

— Можливо, Фітц Чівелрі бажає подивитись на Блакитні фонтани? — раптом запропонувала Джонкві. — Літресс сказала, що може зараз його відвести.

— Гадаю, пізніше, — спромігся сказати я. — Щось я втомився. Напевне, піду до себе.

Ніхто не здивувався.

— Тобі прислати вина? — люб’язно запитала Джонкві. — Чи, може, супу? Скоро всіх покличуть за стіл. Але якщо ти втомився, то ми залюбки принесемо тобі їжу.

Ось тут знадобилися мої уроки. Я стояв прямо, незважаючи на раптовий сильний біль у животі.

— Це буде дуже люб’язно з вашого боку, — спромігся сказати я. Швидко вклонився, відчуваючи при цьому жахливий біль. — Впевнений, що скоро приєднаюся до вас.

Я вибачився, але не побіг і не зігнувся в три погибелі, даючи волю сльозам, хоч мені й хотілося. Я продефілював, роблячи вигляд, що милуюся рослинами, і вийшов із саду до входу у велику залу. Всі троє спостерігали за мною. Я чудово знав, про що вони стиха перемовляються.

У мене був лише один спосіб врятуватися, хоч я й мало вірив, що це допоможе. У себе я вишпортав морську капусту, яку отримав від блазня. «Скільки ж часу минуло відтоді, як я їв те солодке?» — подумав я, оскільки гадав, що саме в ньому була отрута. Покладаючись на долю, вирішив, що у глечику з водою в моїх покоях немає отрути. Десь у глибині душі це було безглуздо, але мені ставало гірше, я вже не міг думати. Тремтячими руками висипав морську капусту в воду. Сухі водорості ввібрали воду і стали зеленою липкою грудкою, яку я спромігся проковтнути. Я знав, що вона повністю промиє мій шлунок та кишки. Я не знав лише, як швидко це станеться і наскільки сильно отрута ч’юрдів розповсюдилася моїм тілом.

Я провів жахливий вечір, про який навіть не хочеться й згадувати. Ніхто не приніс ні супу, ні вина. У мить просвітління я вирішив, що вони не прийдуть, поки не будуть впевнені, що отрута подіяла. Напевне, це буде зранку. Вони пришлють слугу, щоб той мене розбудив, а він побачить, що я мертвий. Тому до ранку в мене є час.

Я зміг встати уже після півночі. Покинув покої так тихо, як міг, і пішов у сад непевною ходою. Там я натрапив на діжку з водою і пив доти, доки не подумав, що лусну. Затим знову почав рухатися повільно й обережно. Все боліло, наче мене побили, а в голові гупало з кожним кроком. Врешті-решт я підійшов до фруктових дерев, які акуратно росли вздовж стіни. Як я й сподівався, вони були щедро обвішані плодами. Я напхав яблук за пазуху, щоб у мене в покоях була їжа, яку б можна було споживати безпечно. Завтра я зможу вийти під приводом того, щоб одвідати Сажку. У моїй сідельній сумці досі було сушене м’ясо та сухарі. Я сподівався, що мені цього вистачить до кінця мого візиту.

Повернувшись у покої, я замислився над тим, що вони робитимуть, коли побачать, що отрута не подіяла.

Розділ 21

Принци

Ось що кажуть про каррім — траву ч’юрдів: «Один листок, щоб заснути, два — щоби притлумити біль, три — щоби безболісно померти».

Я заснув аж перед світанком. Але мене розбудив принц Раріск, відхиливши запону на вході. Він забіг, розмахуючи флягою, в якій хлюпалась якась рідина. Принц був у просторому одязі на кшталт нічної сорочки. Я прожогом скотився з ліжка й зумів встати так, щоб воно виявилося між нами. Я був загнаний у куток, хворий і беззбройний, окрім ножа на поясі.

— Ти досі живий! — здивовано вигукнув він і підійшов до мене з флягою. — Пий! Негайно!

— Не думаю, що це гарна ідея, — промовив я, відступаючи від ліжка.

Помітивши мою насторогу, він зупинився.

— Ти випив отруту, — обережно промовив він. — Це диво Чранзулі, що ти досі живий. Тут проносне, яке вимиє отруту з твого тіла. Випий, і, можливо, ти не помреш.

— Уже нічого вимивати, — відверто промовив я і схопився за стіл, бо мене почало тіпати. — Я знав, що мене отруїли минулого вечора.

— І ти нічого не сказав? — недовірливо запитав принц і повернув голову до входу, де