Читати книгу - "Американська пастораль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У його дружини були до них одні претензії, у батька — інші.
— У кожному разі, — казала Джессі, роблячи колові рухи рукою із затиснутою в ній сигаретою, неначе намагаючись дійти якогось висновку, — саме тому я й поїхала з конем до школи.
— З конем до школи?
І знову вона знервовано стиснула губи — мабуть, тому що цей старий, який думає, що своїми розпитуваннями допомагає їй виплутатися, надто швидко її поганяє, і неминуча катастрофа, це з усього видно, настане ще скоріше, ніж звичайно.
— Так. Ми їхали з ним в одному поїзді, — пояснила вона. — Так вдало, правда?
І, на подив обох Левових, вона мовби й не мала ніяких серйозних проблем, а претензії до питущих, що їх, бува, виказують гидкі самозакохані тверезники, це просто курям на сміх, раптом кокетливим жестом приклала долоню до щоки Лу Левова.
— Вибач, але я не розумію, як ти потрапила на поїзд із конем. Він був великий?
— У ті часи коней перевозили на платформах для коней.
— Ага, — сказав містер Левов, і звучало це так, ніби він нарешті звільнився від цікавості щодо уявлень неєврея про життєві радості, яка мучила його все життя.
Він відійняв її долоню від своєї щоки і міцно стис обома руками, ніби хотів через неї втиснути в Джессі все, що знав про сенс життя і що сама Джессі, схоже, забула. Тим часом Джессі під впливом тієї самої сили, що, не розбираючи дороги, тягнула її і до закінчення вечора, зіштовхнула в прірву приниження, лопотіла собі далі:
— Вони всі їхали, забирали із собою причандалля для поло, всі їхали на південь у зимовому поїзді. Поїзд їхав до Філадельфії. Я поставила коня на платформу за два вагони перед своїм, помахала сім’ї на прощання, і це було класно.
— Скільки тобі було років?
— Тринадцять. Я геть не нудилася, все було просто чудово, розкішно, шикарно, — тут вона почала схлипувати, — просто клас!
«Тринадцять, — думав його батько, — якась плюгавка — пішерке, а вже махає сім’ї на прощання. У чому річ? Що з ними? Якого дідька ти робиш сім’ї ручкою в тринадцять літ? Не дивно, що тепер ти п’яниця, чиста шикер».
А вголос сказав зовсім інше:
— Нічого, можна й поплакати. Тут же твої друзі.
І, перемігши гидливість, узяв у неї з руки келих, з іншої — щойно запалену сигарету й обійняв її, чого вона, можливо, й сподівалася весь час.
— Бачу, що знову мені бути татусем, — сказав він тихо, а вона нічого не могла сказати й тільки плакала.
Він тримав її в своїх обіймах і погойдував, батько Шведа, якого вона в єдину їхню попередню зустріч років із п’ятнадцять тому, на Четверте липня, під час пікніка на галявині Оркаттів, хотіла зацікавити стрільбою по тарілках — ще одною забавою, яку Лу Левов ніяк не міг осягнути своїм єврейським розумом. Натискати на курок і гатити заради розваги? Та вони точно мешуге — ненормальні.
Того дня, проїжджаючи повз Конгрегаціоналістську церкву дорогою додому, вони побачили саморобне оголошення: «Продаються намети. Недорого». Меррі одразу ж загорілася й стала благати Шведа, щоб він купив їй намет.
Якщо Джессі дозволено на плечі його батька оплакувати той факт, що в тринадцять років вона «помахала сім’ї на прощання», що в тринадцять її відпустили з дому саму, з одним конем, то чому тоді Шведу від цього спогаду про свою джайну в шестирічному віці — «Татусю! Зупинімося, тут продають на-на-намети!» — не могли навернутися сльози на очі?
Вирішивши запитати в Оркатта, звиклого до витівок дружини, чим можна їй допомогти, і просто бажаючи трохи побути самому, бо раптом відчув усю важкість свого становища, думки про яке щосили намагався спекатись хоч до закінчення гостини, — становища батька, чия дочка не тільки вбила (можна сказати, ненавмисно) одну людину, а твердою рукою в ім’я істини та справедливості спровадила на той світ іще трьох, а відтак зреклась усього, чого вчили батько й мати, і докотилася до цілковитої відмови від життя цивілізованої людини, що починалося з чистоти тіла і спиралось на здоровий глузд, Швед покинув ненадовго батька й Джессі та пішов в обхід дому, до задніх дверей кухні, до Оркатта. Через дверне скло він побачив кинуту на стіл пачку його малюнків — мабуть, нові ескізи такої проблемної галереї, — а потім раптом і його самого.
На Оркатті були малинові лляні штани й вільна, навипуск, гавайська сорочка з яскравими тропічними квітами, до якої найкраще пасувало б слово «кричуща», що його так охоче вживала Сильвія Левов на позначення будь-якого одягу, позбавленого смаку. Дон твердила, що цей «прикид» був невід’ємною частиною того образу надсамовпевненого Оркатта, що наганяв колись на неї, як це не смішно зараз прозвучить, такий трепет. В інтерпретації Дон, у якій Шведові знову почулася нотка не зовсім забутого старого комплексу, цими гавайськими сорочками Оркатт казав усьому світу просту річ: я — Вільям Оркатт Третій і можу дозволити собі носити те, що тутешня публіка не зважиться надягти. «Чим вище ставиш ти себе у вибраному товаристві округу Морріс, — казала Дон, — тим яскравіше дозволяєш собі одягатися. Гавайська сорочка, — глумливо усміхнулася вона, — це екстрим аристократії, блазнівське вбрання білої кості. Наскільки я зрозуміла, живучи тут, навіть у Вільямів Оркаттів Третіх раптом іноді виникає бажання трішечки подуріти».
Рік тому приблизно те саме сказав Шведів батько: «От що я зауважив. Не встигне ще настати літо, як ці багаті гої, ці скромні, пристойні люди натягують найнеуявніший одяг». Швед тоді засміявся. «Один із їхніх привілеїв», — сказав він, солідаризуючись із Дон. «Привілей? — запитав Лу Левов і засміявся разом з сином. — Може, й так. І все ж віддамо належне цьому гою: слід бути сильною людиною, щоб з’являтися на люди в таких штанях і сорочках».
Побачивши великого, ставного Оркатта в такому костюмі, ви, як і Швед, здивувалися б, згадавши, що на його полотнах наявні тільки стерті та розмиті фарби. Людина, темна в абстрактному мистецтві, — а таким, якщо вірити Дон, був і Швед, — легко уявила б собі, що художник, який ходить у яскравій сорочці, писатиме інші картини: скажімо, щось на кшталт зображення Луїса Фірпо, який одним ударом викидає Джека Демпсі за канати в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська пастораль», після закриття браузера.