Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

- Ти навіть такі слова знаєш? Напевно, цілий місяць їх заучувала, щоб покрасуватись. - знущальним тоном перебив мене. Я підняла голову і побачила, що він криво і безрадісно усміхається, стараючись навіть не дивитись в мою сторону.

- Поводишся так, наче на мене запав, - фиркнула в жарт, але раптово нарвалась на його агресію, він ще сильніше придавив мене стіни.

- У тебе занадто буйна уява, - сказав він, піднімаючи моє підборіддя пальцями в надто ніжному для нього жесті.

- О! Звичайно! - награно закивала, а потім знову спробувала вирватися. – Як я могла навіть подумати, що такий як ти…

- Тобі краще не думати, це просто не твоє, - знову перебиває з огидною зневажливою посмішкою на обличчі, його посмішкою. Я теж посміхнулась, на грані істерики й мій стан перейшов в агресію. Штовхнула його з такою силою, що він завалився на протипожежну стіну, явно не очікуючи такої різкої реакції.

- Та що тобі від мене треба?! – закричала на нього борючись з бажанням його побити, що в моєму стані повна дурість.

- Розкажи мені, що у біса з тобою сталось?! – накричав він у відповідь налякавши мене до чортиків.

- Навіщо? Навіщо тобі це знати?! Ми з тобою розмовляли від сили три рази й в минулий ти мене ледь не задушив! Яка тобі різниця взагалі, жива я, чи розірвана на шматки?! Яке тобі до цього діло?!

Здається я знову його штовхнула, явно втрачаючи над собою контроль. Він нічого не відповів, звичайно йому не було чого відповісти. Хто його знає, що було в його голові, коли він мене душив? Мені це не цікаво, як і те, що він тут забув, я втомилась і просто хочу, щоб все це було просто моїм страшним сном.

- Вимітайся, - голос здав, я вже не кричу, а шепчу. Не дивлюсь на нього, виходжу в спальню і закриваю за собою двері. Він легко може їх вибити, але мені начхати. На все начхати.

 Роздратовано роюсь у своїй сумці в пошуках таблеток. Я завжди ношу їх з собою, просто щоб спокійно заснути, забувши як ненавиджу своє життя. Лишилось всього лиш дві таблетки, а нових мені не дістати. Ну і плювати, ковтаю одразу дві, запивши водою для вазонів, після чого зариваюсь під ковдру з головою. Я так собі брешу, ховаюсь від жорстокого світу наче в дитинстві, прекрасно розуміючи, що це нічого не змінить. Моя реальність залишиться такою як є, а той тягар, який я відчуваю перед кожним наступним днем нікуди не зникне, як і спогади. Гнітючі, жахливі спогади, що не дають мені заснути та вірити людям. Тепер їх стало ще більше. Ліжко поруч прогнулось, мене окутало в запах мандаринів, шоколаду й озону, що буває літом після дощу. Стало легше, чи то від запаху, чи то від його присутності, а може просто лікарства почали діяти. Я поринаю в темряву, але вона не дарує мені спокою, якого я так прагну.

**

Я ніколи не вміла заводити друзів і вписуватись в компанії, не вміла пристосовуватись. Особливо після школи, в яку ми з братом прогулювали через те, що нас били та з нашої хворої матері сміялись, як і з нас самих. Вона часто проводжала нас до школи, навіть коли ми були у старших класах, і забирала нас, хоча ми просили цього не робити. Хлопці з класу знущались з неї, ставлячи всякі огидні питання, наприклад про секс, чи чому ми з братом такі хворі на голову. Ми були посміховиськом для всього класу, відсталими, з яких можна сміятися і принижували. Всі знали про мамину хворобу, знущались з неї, а вона навіть не могла себе захистити, не те що нас. А батьку… батьку було плювати на нас. У нього в голові була тільки робота, відрядження і звісно ж його коханка. Він звернув на нас увагу тільки коли поставили питання про наше виключення зі школи за прогули. Я дотепер пам’ятаю як він нас тоді побив, він навіть розбив мамі брову до крові. В той час я хотіла вкоротити собі віку, так було нестерпно просто жити, але вмерти було ще страшніше. Після дев’ятого класу нас попросили забрати документи зі школи і я пішла в училище, я більше не хотіла вчитись в одному класі з братом, не хотіла, щоб хтось знав яка у мене сім’я, знав про хворобу моєї матері. Але навіть так я не змогла вписатись, чи найти собі друзів, які мене б не використовували. Я бачила в людях те, чого там насправді не було, вірила в те, що було всього лиш моєю фантазією. Як же сильно я ненавиджу за це себе.

Його звали Юра, так само як хлопця в кого я була закохана в школі. Вони були зовсім різними, але серцевина, як виявилось, була одна і теж. Наші батьки були знайомі, родом з одного міста.  Ми не дружили, але в принципі нормально співіснували на фоні того, що нас однаково недолюблювали одногрупники. Ми наче були не на своєму місті, без компанії, друзів і свого місця. Якщо так подумати я і зараз не на своєму місці й навряд чи коли-небудь його знайду. Особливо після того, що той Юра зробив зі мною. То був наш випускний, моя остання спроба вписатись в компанію одногрупників без надії на майбутнє. Він  і правда здавався мені хорошим хлопцем і в той день мені здавалось, що він щось до мене відчуває. Розмови про майбутнє, про яке я могла тільки мріяти з такою жорстокою реальністю, тримання за ручку і поцілунки на лавочці подаль від ресторану в якому група святкувала випускний. Все було як в казці – нереально.  Я навіть не могла зрозуміти, а чи подобається він мені? Адже те, що я комусь подобаюсь було мені в таку новинку, я просто не вірила, що така як я комусь потрібна, і я мала рацію.

Пам’ятаю, як брехала що не хочу сідати на траву, щоб не замастити плаття. Звичайно я догадувалась навіщо він заманив мене в той пустир. Мені було страшно, не дивлячись на те, що він намагався мене напоїти до втрати пульсу. Мені було боляче, я просила зупинитись, але він не слухав. Шептав якусь брехню і відвів мене до дому, коли все закінчилось. Сказав, що завтра подзвонить і посміхнувся, коли я спитала, чи це правда. Та посмішка до сіх пір здається мені самою жахливою у світі з тих на яку тільки здатна людина. Я наче до сіх пір помічаю її на чужих лицях, ніби кожен знає, що я дозволила йому зробити з собою. Адже я знала що це брехня, кожне його слово була брехня!  Знала, що не подзвонить, тому подзвонила йому через день сама. Я була жалюгідна, навіть більш жалюгідна чим моя матір, яка і зараз не помічає, що її подруга забрала в неї чоловіка. Коли він почав виправдовуватись, говорячи що він був п’яний я сказала тільки одну фразу: «я зрозуміла» і кинула трубку. Наче ця фраза і була моєю нагородою за власну довірливість і наївність. Мені не вирватись з власного пекла, я тільки зариваюсь в нього глибше і вчорашній вечір тому підтвердження.