Читати книгу - "Вода, павутина"

огорожу і затряс нею. Місток довжиною лише якихось два-три метри затрясся, але було видно, що він не піддасться під його вагою. Ще раз поглянув на річище і секунд п’ятнадцять не бачив нічого. Поглядом шукав воду і нарешті знайшов її. Тоді здригнувся: йому здалося, що не він дивиться на воду, а вода дивиться на нього. Спокійна і стримана річка ледь ковзала крізь мовчазні річкові водорості. Супроводжував їх поглядом: видавалося, що вони, отак погойдуючись, будь-якої миті звільнять коріння і попливуть за водою. Відошич перейшов місток великими кроками. Другий берег був стрімкий, і він ледве добрався до узвишшя, де починалося плато, на якому міг передихнути і закурити. Вийняв цигарку та сірники і, доки припалював, із задоволенням констатував, що руки його практично не тремтять. Розставив ноги, щоб почуватися стійкішим, і якийсь час так стояв. З лівого боку темрява ще трималася на краю смуги лісу, але з правого боку вже проглядалися обриси будинків. Звідкись виттям озвався пес, у відповідь почувся гавкіт, і Відошич подумав, що було б розумно взяти якусь гілку в руки. Передумав і посміявся зі своєї перебільшеної обережності. Визирнуло сонце, і тепер уже добре виднілися розкидані на віддалі сотні метрів будинки. Із коминів двох хатинок клубочився дим, і йому лише залишилось вирішити, яка з них більше відповідає опису водія. Віддав перевагу тій, що стояла зовсім віддалено. Нагадувала йому Касумича. Стійка.

Рушив і через два-три кроки став. Несподівано його пройняло відчуття безмежного дискомфорту і весь його замір здався йому сумнівним. Жодне рішення не пробивалося у спорожнілий мозок. Обернувся до ріки, наче очікує від неї поради, і помітив, що на стрімкому березі сонце залило росяні кущі. Відошич заворушився і підійшов до мерехтливих кущів. Кришталева павутина виблискувала на відстані витягнутої руки, і він не зміг їй опиратися: торкнувся пальцями зеренця — водяного скельця, павутина заколихалася, краплі сповзли, і світло магічного куща погасло. Відчув, як йому до долоні прилипли мокрі нитки, сіпнув руку, загасле павутиння розтягнулося, і він гидливо витер руку в джинси. Звідки павук в таку морозяну погоду? Тоді обернувся і досить рішуче рушив до хати, яку насправді вибрав навгад.

Не повертав голови, але краєчком ока все одно бачив залишки хутірця, ледь упізнавану групку чогось, що не так давно, якихось п’ятнадцять років тому, було людським поселенням. Тінь, рештки чогось спаленого, поваленого, безголосого, оброслого і такого страшно порожнього, що він підсвідомо підняв комір до вух. Щоб не бачити мертвого. Пішов далі. Руїни обезкровлених, обезголовлених мертвих хат із виколупаними очима замість вікон не могли йти слідом за ним. Залишилися позаду. Потому винирнули зовсім нові і якісь старі, на яких стріхи були поремонтовані і яскраво-червоного кольору. Осяяні сонцем, нагадали йому полум’я тих чи схожих до них стріх, недавньої чи давньої війни, близького чи далекого сусідства. Йому було байдуже.

Уже наблизився до будинку, в напрямку якого йшов. Бачив і тин, і собаку, який люто кидався на цей тин. Спинився. Двері будинку відчинилися, і пес підбіг до чоловіка, який стояв на порозі. Сонце било чоловікові в обличчя, і він підняв долоню, щоб захистити очі. Другою рукою притримав пса. Хоча Відошичу й важко було повірити, що тим чоловіком в гумових чоботах міг би бути Касумич, він усе ж упізнав його, але не підняв руки, щоб йому махнути. За двадцять метрів до будинку відчув, що його дихання перервалося, він несподівано ослаб і мусить зупинитися. Якби Касумич ще хвилину примусив його так стояти, він би звалився на землю. Тоді помітив, як той сказав щось псові, випустив його і замахав, наче допомагає водієві припаркувати вантажівку. Відошич ледве дійшов до воріт.

Касумич не посміхався, але й не виглядав насупленим, ні надто здивованим. Якось так… наче людина, яка впродовж років когось очікує, врешті втрачає надію, і коли довгоочікуваний гість нарешті з’являється, не радіє йому, але й не особливо розчаровується. Якось так… Знову схопив пса за нашийника і підійшов з ним до Відошича.

— Хай познайомиться з тобою.

Лише тоді насправді поглянув на нього.

— Відошичу, Ліка не для кожного.

— Так.

Відошич дозволив собаці обнюхати руки і штани, але коли той почав обнюхувати внутрішню частину стегон, підставив долоню. Касумич потягнув за нашийника, і пес підняв до господаря морду.

— Заходь, ми тут не розкидаємося теплом.

Касумич пройшов передпокій і зайшов у приміщення, з якого струменіло тепло. Гість також зайшов і скинув куртку.

Господар очима показав йому на стілець:

— Сідай.

Відошич простягнув йому куртку, Касумич притримав її, і на мить вони опинилися в ситуації небажаної інтимності, коли дві посварені людини хоч-не-хоч притримують один предмет. Одночасно випустили з рук куртку, і вона якось розчаровано замахала рукавами перед тим, як приземлитися на підлозі. Касумич кинув її на стілець, обернувся і дістав із шафки пляшку з двома келишками. Доки Касумич відчиняв шафку з посудом, Відошичу здалося, що він не надто вправно порається зі своїми меблями: наче його руки все ще вивчають, що де поскладане. Оглянув приміщення. З першої до останньої речі в цьому домі були новими. Чомусь ті речі не додавали втіхи своєю новопридбаністю і самі собі здавалися чужими.

Касумич поставив пляшку й келишки на стіл і нарешті сів. Обережно налив.

— Тут не питають, хочеш чи не хочеш, тут п’ють ракію.

Відошич не знав, що належить до того «тут» — цей дім чи цілий край, але не питав.

Підняли келишки, поглянули один одному в очі, і гостеві здалося, що не лише він почервонів. Ракію влив у горло, наче карає себе.

— Дай трохи води.

— Будеш малиновий сироп?

Відошич не повірив своїм вухам.

— Прошу?

— Будеш малиновий сироп? Колись гостей пригощали малиновим сиропом.

— Ні, дай мені води.

Касумич встав, щоб набрати води. Простягнув гостеві склянку.

— Пильнуй зуби.

Запізно попереджений Відошич схопився за щелепу, опустивши від болю голову.

Господар взяв зі столу пачку цигарок, завмер, запитально поглянув на гостя і обернув отвір пачки до нього. Обидва закурили. Якийсь час лише спостерігали за димом, яким наповнювалося приміщення.

— Чим ти приїхав?

— Нічним автобусом на Спліт. Шофер сказав мені, де вийти і якою дорогою йти.

Знову замовкли.

— Ти голодний?

— Ні.

— Коли ти останній раз їв?

— Не знаю.

Касумич налив, і Відошич випив.

— Може, спробуєш щось поїсти?

— Ні.

Уникаючи розмови про їжу, Відошич ще раз пооглядав кімнату.

— Все нове… добре облаштував.

— Мусив. Від початку. Нічого не лишилося.

— Я по дорозі бачив, що багато чого відремонтовано. Але хати наче здебільшого порожні?

— Порожні.

— Потрохи