Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Люко Дашвар
- ISBN: 9786171291874
- 4 350
- 1
- 21.04.22
Книжка «Село не люди 2. Добити свідка» Люко Дашвар стала продовженням однойменного роману, який наробив багато галасу і викликав бурхливу реакцію у читачів. Це робота відомої і популярної нині української письменниці, у якій вона піднімає болючі питання стосовно життя простих людей у сільській місцевості. Реальність вимальовується у темних кольорах, бо майже нічого світлого насправді селяни і не бачать. А от те, з чим вони стикаються, не може залишати байдужим.
Тим, хто знайомий з першою частиною історії, цікаво буде читати онлайн книгу «Село не люди 2. Добити свідка» Люко Дашвар українською мовою, бо тут знову мова піде про Катерину, на яку чекають нові випробування і важкі події. Через одного чоловіка вона втратила найближчих і найрідніших людей. Сталось це багато років тому, і весь цей час їх шляхи не перетинались. І поки лиходій багатів, головна героїня поступово втрачала свій найбільший «скарб» – дар ясновидіння…
Одна страшна знахідка, зроблена простою школяркою, повертає героїню у рідне село, з якого вона колись поїхала. Та нічого хорошого її тут не чекає, а от смертельна небезпека і звинувачення у злочині – так. Чи вдасться врятуватись і очистити своє ім’я, ви дізнаєтесь, якщо вирішите скачати книгу «Село не люди 2. Добити свідка» Люко Дашвар безкоштовно, без реєстрації та sms (смс) у форматах fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (єпаб) з нашої віртуальної бібліотеки.
Довгоочікуване продовження роману «Село не люди»!
Чотирнадцять років тому через інтриги і жадібність сільського магната Івана Залусківського згоріла Шанівка, постраждали селяни, та найбільше – Катерина, яка втратила всіх, кого любила. Чотирнадцять років Залусківський і Катерина не бачилися. Поки він багатів та міцнів, дівчина поступово втрачала свій особливий дар передбачення. І так би їхні дороги розійшлися назавжди. Якби одного дня на занедбаному шанівському обійсті школярка Стаська не знайшла… труп чоловіка. Катерина знає, хто жертва і хто вбивця. Тепер її життю знову загрожує небезпека…
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
© Чернова І. І., 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021
20 березня року 2020-го, коли, наганяючи жах на всіх забобонних, три двадцятки фатально поєдналися у непересічній даті весняного рівнодення, мешканці Килимівки до глибокої ночі ошелешено обговорювали містичне природне явище, яке розбурхало і без того тривожний плин високосного року.
Сталося ось що! Від ранку небо набралося води з хмар, і весь район у радіусі ста кілометрів накрив рясний енергійний безперервний дощ. Падав і падав!
– А в Шанівці сухо! – повідомила підприємиця Тамара, коли повернулася з сусіднього малого села за п’ять кілометрів від Килимівки, де й досі тримала кіоск з горілкою і бакалією. – Навкруги все заливає – чистий тобі потоп, а Шанівка наша – наче в центрі зачарованого кола. Чи то чорт над селом парасолю розкрив?..
Люди: та бути такого не може! Це ж не старі часи, коли відьми вилазили на дахи власних хат і давай труселями розмахувати, аби дощ відігнати. Та й де ті відьми наразі? Нема!
– А Катерина шанівська хіба не відьма?! – спитала якась із килимівських бабів.
Люди перелякалися чогось. Замовкли. Над ними чи то вітер, чи то шепіт: хтозна, хтозна…
Семикласниця Стаська Поливанова поночі попхалася у сусіднє село не природні дива роздивлятися. Важливішу справу мала. Щедро набрехала мамі з татом: терміново мчить до однокласниці Уляни Шамрай тест з математики розв’язувати, бо вчителька Маруся пригрозила кола́ поставити, якщо завтра на ранок не побачить виконаної роботи. Тому…
– В Ульки заночую! Будемо всю ніч із тестом мучитися! – гукнула вже від дверей. Скуйовдила різнобарвне рожево-фіолетове волосся, вхопила рюкзак – і гайда.
– От уже брехуха! – плюнув тато. – Завтра ж субота!
Стаська не чула. Гарно освітленою, блискучою від дощу килимівською вулицею вже крутила педалі велосипеда у бік Шанівки.
Виїхала з села, загальмувала: кінець цивілізації. Чорнота очі коле, дощ із вітром з ніг збивають, попереду замість дороги на Шанівку – п’ять кілометрів залишків нового хвилястого асфальту з ямами, і всі гуртом Стасьці: додому, мала!
– Однаково назад не поверну! – поправила рюкзак на плечах, щільніше насунула на лоба капюшон легкого дощовика. Очі напружила, щоби не завалитися на першій же ямі, кермом тим – праворуч-ліворуч. Велик рипів, але ніс.
За пів години нічної екстремальної їзди під дощем мокра як хлющ Стаська зупинилася біля крайньої шанівської хати, бо просто очам не повірила.
– Свята… мережа, – тільки й прошепотіла приголомшено.
Картинка вражала. Брудно-сіре від важких хмар дощове небо розривалося, утворюючи над Шанівкою чорну ясну діру, всіяну зірочками і навіть куцим серпиком спадаючого місяця. Майже не випромінював світла, але додавав небесному декору неперевершеності.
– Портал…
Стаська на мить забула про ціль нічної подорожі. Задивилася: між пагорбами під зірками на клаптику сухої землі причаїлося мале село, навколо нього по колу – суцільна вертикальна завіса дощу ворушиться-тремтить. Відрізає Шанівку від усього світу.
– Сфоткаю! Бо ж ніхто не повірить!
Вже дістала мобільний, та помітила рух на темній шанівській вулиці.
– Улько, ти? – гукнула. Крок уперед: з дощу на суху землю.
Із темряви виринула Стасьчина подружка Улянка: смуглява, чорноока, з густими кучерями і нетутешніми пухкими вустами.
– Думала, не приїдеш, – сказала. – Такий дощ у вас…
– Мені – по цимбалах! Я – НечуваноДєрзкая.
– Яка? НечуваноДєрзкая?! – розсміялася Улянка. – Прикалуєшся?
– У мене тепер нік такий.
– Корочє – ТупоЗухвала?!
– Улько, ти дурна? – розсердилася Стаська. – Тупо зухвалі – відморозки, усі, хто з бодуна, дуже бідні з відчаю. І Залусківський! А я – НечуваноДєрзкая! Невже не відчуваєш різниці?
– Та не психуй! Просто нік такий… конкретний!
– Нік – суть! Ходімо вже! Ще підготуватися треба, а часу – геть нема! Рівно опівночі маємо розпочати…
Улянка глянула на подружку винувато:
– Стась… Думаю, може, собі не ворожити?.. Просто з тобою побуду. За компанію.
Стаська роздратувалася:
– А чому? Зібралася відкладати життя на потім? Нам скоро – по чотирнадцять, Уль! Та я вже місяці три точно знаю, чого хочу. А тепер наворожу, щоби все здійснилося. А ти на що чекатимеш? Улько! Ти ж – не курка!
– Стась… Можна і без ворожіння.
– Та ясно, що можна! Бо ж не всі знають, що лише раз на рік… Один-єдиний раз на цілісінький рік! Тільки однієї ночі після дня весняного рівнодення є шанс наворожити, щоби всі мрії здійснилися. Інтернет же не бреше!
За пів години до півночі за балкою у глухому куті Шанівки, де за поваленими парканами посеред бур’яну і здичавілих садків ще хвалилися непроваленими дахами кілька порожніх хат, під розкидистим горіхом крайнього обійстя у свіжій весняній траві навпочіпки сиділи Стаська і Улянка. У чорній темряві Стаська акуратно розкладала на розстеленій хустині два яйця, порожні склянки, пляшку з водою, свічки, сірники, кілька аркушів паперу, олівці, кишенькове люстерко. Уляна спостерігала за подругою, намагалася вгамувати нервове тремтіння, та від того лиш сильніше хвилювалася.
– А як усе те буде? Що мені робити? – прошепотіла.
– Спершу загадай бажання, – Стаська їй.
– Яке?
– Уль, ти геть дурна?!
– А ти про що загадуватимеш?
– Щоби той, кого люблю, втратив від мене голову. Ну, і дрібниці. Щоби мама не плакала, як про все дізнається. І щоби мені паспорт раніше видали.
Улька усміхнулася знічено.
– Ти закохалася? Знову?
– Не «знову», а «по-справжньому»!
– У кого?
– Стиць, Улю! Знайшла час потеревенити. Скоріш загадуй нормальне круте бажання, а не дуркуй тут.
– Та признайся! Скажи лиш мені!
– Сама скажи! – прошепотіла Стаська. – Не забула? Після ворожіння ми до тебе йдемо.
– Стась, невже ти в інтернеті порнухи не надивилася?
– Хочу побачити справжній живий буденний секс! Без фільтрів. Твоя мамка щоночі цим займається?
Улянка усміхнулася гірко, кивнула.
– І щоночі, і вдень. У неї – чергове неземне кохання.
– А як ми все побачимо?
– Через вікно. Вони світла у спальні ніколи не вимикають.
– Чому? Не економлять?
– Не платять! Тому й не економлять.
Стаська на мить завмерла, задумалася.
– Улько, чуєш?! – зашепотіла. – Тільки не загадуй, щоби твоя мамка світло вимикала! Загадай світла у своє життя. Може, щоби твій тато знайшовся. Чи щоби якомусь крутому продюсеру спало на думку продивитися відео з твоїми піснями. Станеш як Jerry Heil чи Alyona Alyona. Що скажеш? Нормально я придумала?
Стаська замовкла. Напружила очі, щоби в темряві роздивитися подругу, бо – не відповідала. Закам’яніла. Не зводила очей з темного скупчення старих дерев біля крайньої покинутої хати. Навіть поночі Стаська побачила, як блищать перелякані Улянчині очі.
– Улю…
– Там хтось є! – хрипко від жаху видихнула Уляна.
Стаська повернула голову в бік нічного Улянчиного жаху. Не мала сумніву: подрузі привиділося…
– Тобі привиділося, – прошепотіла упевнено,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди – 2. Добити свідка», після закриття браузера.
