Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Ми приїхали, аби ти базікав тут, чи вразив мене?

— Ох, Вікторіє, не злись, — протягнув він, уявно поцілувавши мене. — Ходімо.

— Ти що, підготував пікнік?

— А що, я не маю права вразити свою дружину?

Камілло крокував уперед, впевнено тримаючи кошик у руці, а я йшла позаду, намагаючись не відставати. Морський бриз обдавав мене теплим подихом, змішуючи запах солоної води та чогось квіткового, що долітало з маленького садка неподалік. Я помітила, як його кучеряве волосся злегка розтріпалося від вітру, але він зовсім не звертав на це уваги.

— І чому ти такий загадковий? — запитала я, ледве стримуючи посмішку, коли ми підійшли ближче до пляжу.

— Це все частина мого шарму, — відповів Камілло, не обертаючись, але я точно бачила, як він усміхнувся. — А тепер, сеньйоро Бореллі, прошу вас…

Здається, йому аж так сильно подобається кликати мене саме так… Хоча насправді я вже звиклась з цим. Особливо, чуючи це по двісті раз на день.

Він жестом вказав на невеликий дерев'яний настил, який розташувався прямо на піску. Там уже була розкладена м’яка ковдра, кілька подушок, і навіть маленький столик із двома келихами й пляшкою шампанського.

— Камілло, ти… — я зупинилася, не знаходячи слів.

— Я молодець, знаю, — задоволено промовив він, ставлячи кошик на ковдру. — А тепер сядьмо.

Я обережно підійшла і вмостилася на ковдрі, поки він відкривав шампанське. Корок із характерним звуком вилетів у повітря, змушуючи мене засміятися. Не через звук, а через здивований вираз обличчя Камілло в цей момент.

— А тепер розкажи мені, сеньйоро, — почав Камілло, наливаючи ігристий напій у келихи. — Як це — бути частиною найгучнішого спортивного шлюбу року?

— Звучить нудно, — відповіла я, жартівливо знизавши плечима.

— Нудно? — він підняв брову, передаючи мені келих та сідаючи поруч. — Ти тільки подивися на себе! Зараз твоє фото висить у кожному фан-пабліку. Ти – нова ікона стилю.

— Камілло, припини! — я хмикнула, але не могла не посміхатися.

— Що? Я кажу правду, — він зробив ковток, уважно дивлячись на мене. — До речі, про твою сторінку. Що там нового?

— Що там може бути? Коментарі, лайки… стандартно.

— І жодного слова вдячності своєму чоловікові..

— Дякую тобі, Камілло, — промовила я серйозним тоном, піднімаючи келих. — За що, до речі?

— За все, звісно! — він театрально приклав руку до серця, дивлячись на мене так, ніби тільки що зробив найвеличніший подвиг.

— Тоді, можливо, ще й вечерю приготуєш?

— А ти думаєш, що я в цьому кошику привіз?

Камілло підморгнув і почав витягувати з кошика різноманітні смаколики: фрукти, сир, багети, навіть якийсь соус у маленькій баночці.

— Бореллі, ти що, справжній шеф-повар? — я засміялася, спостерігаючи за тим, як він старанно розставляв їжу.

— Тільки для особливих випадків, — відповів він, піднімаючи келих. — І для особливих людей.

Я відчула, як моє серце стислося від його слів. Камілло був таким різним: від грайливого до серйозного, і в цьому була його непередбачувана чарівність.

— За нас? — запропонував він, піднімаючи келих.

— За нас, — погодилась я, стикаючись із ним своїм келихом.

Смак шампанського був ніжним і освіжаючим, і разом із морським бризом він створював ідеальний момент. А найпрекрасніше те, що ми тільки удвох на цьому величезному пляжі серед різних скель.

— Отже, які плани після цього? — запитала я, коли ми почали дегустувати його імпровізовану вечерю. Точніше.. обід.

— Плани? — він задумався, підносячи шматочок сиру до рота. — Можливо, прогулянка по пляжу. А потім… потім можна й повернутися додому.

— І все?

— Ну, — він наблизився до мене, нахилившись так, що його очі були на рівні з моїми. — Може ти мене ще поцілувала б.. і…

Я не стрималась і засміялася.

— Не занадто багато хочеш? — я лукаво усміхнулась, схиливши голову убік.

— Ох, твій поцілунок це справді дуже багато для мене, Вікторіє.

Камілло посміхнувся, спостерігаючи за тим, як я сміюся. Його очі блищали від задоволення, а погляд був таким теплим, що я відчула, як моє серце б’ється трохи швидше. Дуже швидко…

— Ти завжди так смієшся, коли не знаєш, що сказати? — запитав він, нахиливши голову, його погляд був пронизливим, майже вивчав мене, ніби намагаючись зрозуміти щось невимовне.

— Можливо, — відповіла я, намагаючись стримати ще одну посмішку. — Але ти сам винен.

— Я? Чому?

Я відчула, як мої пальці рефлекторно стиснулись на подолі сукні, коли прозвучало його запитання.

— Тому, що змушуєш мене почуватися... дивно.

І він несподівано завмер.. Його легка усмішка повільно згасла, хоча в очах залишалася якась тепла іскра.