Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

— Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи!

Повернули мула мордою до Спиридона. І знов замовкла юрба. І тоді почув Муса, як Софія попросила тихо, по-грецькому:

— Заради мене. Я хочу жити.

Та Спиридон закричав так страшно, ніби вже почалася страта:

— Ні! Ні! Ні!

Тоді кат підійшов до нього, почав розв’язувати руки. Спиридон дивився перелякано, він увесь тремтів і знову плакав, а кат, розв’язавши руки, почав здирати сорочку.

— Чому він її дере, а не скидає?

— А вона йому вже не потрібна!

І Спиридон усе це чув, але навряд чи сягало все це його свідомості… І раптом залунало пронизливе:

— Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий!

Софія спочатку закричала, а потім уже тільки шепотіла ці слова, приклавши кулачки до скронь.

— Будь проклятий! Будь проклятий! Хочу жити!

Кат підняв Спиридона за руку й за ногу, поніс на ешафот.

Юрба мовчала. І тільки Муса гукнув, тремтячи всім тілом:

— С-спиридоне! В-врятуй її й с-себе!

Кат підняв Спиридона вгору.

— Іс-с-скаріот! — прошипів Спиридоц.

І одразу:

— А-а-а!

Кат уже опустив руки, Спиридон повис на гаку, і червона кров, немов хто сипонув жменю коралів, закапала на дощаний настил.

Муса заплющив очі. Спиридон кричав, не замовкаючи; Муса не міг розплющити очей. Зараз кат почне в’язати Софію…

— А-а-а-а-а!

«Іскаріот… Іскаріот… Іскаріот… Ні, ні, я нікого не продав!»

— А-а-а-а!

О, хоч би не чути цього крику. Хоч би не чути… хоч би не чути…

І мімар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками.

Розділ п’ятий, у якому пан Станіслав Сулятицький подумки висловлюється щодо привабності життя

А життя — що не кажіть, штука вельми приємна! Особливо, коли в кишені побрязкують гроші. Пан Сулятицький давно вже зрозумів істину: що важча кишеня, то легше ходити по землі.

Він уже позбувся всіх небезпек, позбувся своїх супутників, у яких розуму було не гурт, — навіть у пана Адамка, який, напевне, тільки на палі збагнув, у яку він халепу втрапив. Ні, пан Адамек збагнув це й раніше, вже тоді, коли біля Кафи ліз битися з паном Сулятицьким, але він не збагнув ще однієї істини: рятуй свою шкуру, доки її не здерли з твоїх плечей. Звісно, пан Адамек пішов до Амета Киримли, в оте смердюче розбійницьке лігво, з нього там зідрали шкуру. Ну й відповідно з пана Влодзімєжа й пана Євгеніуша. З якої це речі Амет Киримли подарує їм загибель Асана Касапчі, свого поплічника й перекладача, якого давно пора було зжарити в мідному баку: по-перше, за нелюбов до Польщі, по-друге, за те, що став мусульманином, по-третє, що перекинувся до розбійника. Асан Касапчі був улюбленцем Амета Киримли, отож розбійницький доводця й помстився за нього на трьох поляках.

Ще добре, що пан Станіслав зберіг їхні гроші. Хоча, як говорити чесно, ті гроші заробив він, а не вони, і кафський бейлер-бей тут даремно розщедрювався на них.

Бейлер-бей заплатив мало. Адже пан Станіслав привіз йому дані надзвичайної ваги. Йдеться про життя і смерть Османської імперії. За подібні послуги треба платити значно більше, і якби пан Адамек навіть продав своє Куряче Горло і дав панові Сулятицькому ті гроші, то й їх було б мало. Шкода, що Адамек уже не продасть свого майонтку й залишить у вічному збитку пана Станіслава. А пан Станіслав слізно благав його не йти на смерть у лапи Амета Киримли. Не послухався пан Адамек, пішов на смерть через свою дурну і безвідповідальну вдачу, і тепер пан Станіслав мусить думати, що робити, аби отримати винагороду за свою безкорисливу діяльність на благо Речі Посполитої й Баба-Алі. Мало того, що він дістав сміховинно малу винагороду за свої старання, він мусить тепер іще думати, що робити з Курячим Горлом пана Адамка. В ім’я пам’яті пана Адамка, який не послухався й попхався на смерть, він мусить зберегти цей майонтек. Навіть краще: він оселиться тут і в ім’я пам’яті пана Адамка зробить тут гарне магнатство. Католицька віра мусить завойовувати простір! Адже про це мріяв і пан Адамек. Так, так, він мріяв, і пан Адамек під будь-якою присягою скаже це, ба навіть і сльозу пустить! Але що робити з отими схизматами — Марійкою та її батьками, яких через свою добрість пустив у Куряче Горло пан Адамек? А що з ними робити? Вигнати! А ще ліпше й законніше — передати графові Лозовицькому, бо то є його хлопи, його раби, і він, пан Станіслав, людина, яка глибоко поважає закон, не може вчинити інакше.

Так думав пан Сулятицький, наближаючись до Курячого Горла та до невеликої хатини під деревами. Був уже вечір, у хатині світилося, і пан Сулятицький подумав, що Марійка не дбає про майонтек: адже на світло можуть примчати розбійники, пограбувати тут все, а тоді йому, панові Станіславу, єдиному спадкоємцеві, переживай.

Він прив’язав коня і постукав у вікно.

Затуляючи тьмяне світло каганця, у вікні з’явилося чиєсь обличчя, подивилося на пана Сулятицького, а далі в сінях щось заскреготіло, й двері розчинилися.

На порозі стояла Марійка.

— А ви що — самі, чи що? — запитала вона.

— Сам, сам, — зітхнув пан Сулятицький.

— Щось сталося?

— Ходімо в хату, там розповім…

У хаті була Марійка зі своїми батьками та кілька старих козаків, які вшнипилися в пана Станіслава очима. Він привітався, перехрестився на католицький манір і без запрошення сів на лаву.

— То що ж там сталося? — знову запитала Марійка, Обличчя її трохи взялося плямами, постать поважчала, але очі дивилися так само гостро й уважно, як колись.

— Що сталося? — перепитав пан Станіслав. — Сталося те, що й мало статися! Я ж казав панові Адамкові, що не треба їхати.

— Ви ж самі й казали йому їхати, пане Станіславе, — не спускаючи очей з пана Сулятицького, заперечила Марійка.

— Сталася невимовна трагедія! Сталося те, від чого я застерігав і пана Адамка, і пана Влодзімєжа, і пана Євгеніуша.

— Та що сталося? — вигукнула Марійка. — Вони що — загинули?!

— На жаль, сталося те, про що ви мовили.

— Загинули? — жахнулася Марійка. — А чому ж ви живі?

— Боже провидіння й моя хоробрість тому причиною, — лаконічно, як і належить лицареві, відповів пан Сулятицький. — Я відбився від татарів шаблюкою. Я вбив їх десяток чи й півтора, і вони мусили тікати від мене. Але перед тим, як утекти, вони встигли вбити пана Адамка, а решту шляхтичів захопили в полон, де їх спіткала страшна мученицька смерть. Вони вмерли героїчно, як справжні християни…

— Але ж пан Адамек сам може покласти десяток татарів.

— Він