Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Суд був публічним.

Вона затримала подих, коли почула брязкіт ланцюгів.

Аларіона вивели на площу.

Він ішов рівно, впевнено, навіть із затиснутими руками. Високий і незламний, він здавався частиною холодного ранкового світла. Його темне волосся спадало на плечі, неслухняне і трохи скуйовджене. Чорний комір плаща був розстібнутий, на шиї досі її зачаклований нашийник. Крім неї, ніхто інший не міг його зняти.

Руки Аларіона були закуті важкими кайданами, що виблискували темним сріблом – воно мерехтіло від проблисків його магії, що спалахувала, наче вогонь під тонкою шкірою. Його темна магія билася в ньому, рвалася назовні – але він тримав її на замку.

Аларіон дивився вперед – не на людей, не на суддів, не на охоронців. Дивився кудись далі. У порожнечу.

Але коли Віолетта вирвалася вперед, він подивився на неї.

Його погляд зустрів її очі, і в ту мить щось у ньому здригнулося. Майже непомітно.

Віолетта спіймала той погляд – і її серце забилося швидше.

Їх розділяв натовп, холодний метал кайданів, погляди суддів і сотні чужих голосів. Але в той короткий момент – коли він дивився на неї, а вона бачила тінь ніжності і покаяння в його очах.

Тільки тиша.

Вона зробила крок уперед. Її губи тремтіли.

– Аларіоне…

Віолетта відчула, як знову хтось схопив її за лікоть і відтягнув назад.

– Не можна, – шепотів Алек, який  раптом опинився за її спиною. – Віолетто, не можна!