Читати книгу - "Українська міфологія"

Передати «знання» «знахурі» могли й уже по смерті. Вочевидь, для них було важливим позбутися його хоча б на тому світі: «То ми дружили з єю, то вона заболєла туберкульозом і померла. Аж сница мнє: тако у цьо окно — пріходить вона в окно да каже: «Ніна, го Ніна!..» Кажу: «Шо таке?» — «Я тебе навучу, шоб с тебé не тягли молоко. С тебé так тягнут молоко… я тобє скажу, і ти будéш мать молоко». А я така дурна — хай би я сказала… Кажу: «Зіна, не хочу я. Шо мінє Бог дав, хай то й буде». А вона, пробачте за грубость, каже: «То ось на тобє! (показала дулю — В. Г.) Так ти і до смерті будеш мать!» Коб я була сказала: «Научі», — то она була б научіла».[2061]

Про те, що саме чекає на душу «знахура» чи відьми в потойбіччі, розказують оповідки, поширені в багатьох регіонах України:

— «Раз я бачила, ше мала була, як одна баба і моя мати стояли біля річки на Купайла. То вона кинула сир, і прілєзли такіє гадюки, єдят, тої баби. Мати каже: «Я боюса». А вона каже: «Це на том свєті так мою душу злиє будут тягати. Ану, — каже, — ти кидай». То рибочка приплила да той сирок тако бере… «А то, — каже, — янголи так твою душку брати будуть».[2062]

— «А йна жінка тоже відбирала молоко. А дочка каже: «Я хочу ся навчити так, як ви». — «Ей, дітино-дітино, тобі того не треба. Ну коли ти хочеш знати, то підемо, я назбираю дві грудки сира, і підемо на річку, і будеш видіти, яка ти, а яка я». Ну, пішли на річку, зробили дві грудки сира, і стара, і дочка вже, і каже: «Кидай ти». Ну, й дочка кинула — нич — сир полéтів долі водов. А та стара як кинула, як ся злетіло то гаддя всяке, всякі риби — всьо — той сир тіко іно мáхнув. «О, — каже, — видиш, дітино, отак, будут мою душу щипати. Тіло йде в землю, а душа буде вічно жити. Но моя душа не буде вічно жити, мою душу рознéсут».[2063]

Після смерті відьом та «знахорів», за народними віруваннями, псується погода, нерідко здіймається буревій:

— «То смієлись, кажуть, як якась заверуха — о, знахор вмер».[2064]

— «(Є. Л.:) То кажуть, шо єсть такі люди, як вмре… ей, така бура… Ну, каже, шось знав. То вже якийсь знахур. Раз така погода, шо зорвалася бура… Але знаєте… То тоже, навєрно, то неправда… Олюсьового брата, Наумчіка, Юзік, він вмер пірід Спасом. Боже, як тоді бура була — всі яблуні… Я думаю, шо він нишо не знав. [Але] то така вже бура була, вже таке страховія робилося, шо не мона було… (Ю. С.:) А в нас, як Люх умер… До його всьой світ їздив, такий дядько був. І що він там, кому помагав, кому й не помагав, а брав добре… І як він умер, такий хороший день був, — я сама казала, що то за комедия: казали — «знахур», «знахур», а сонечко світило-о… Але він, кажуть, вспів пірідати жінци. (Є. Л.:) То він був знахор, а погода була хороша, як умер. Казали, шо він успів пірідати своїй жінци. А та жінка як стала… і шось там, вроді, шось їй стало недобре, і вона пішла у євангелісти і теє оставіла все, покинула…»[2065]

— «Кажуть, кажуть люди, що… шо тогово… таке були, шо вмирали [вєдьми], то каже — Господи — як схватица бура якая, шо просто страхоття. Таке було, казали, шо на ліжку, як умірали, то подкідало догори. Перемучицці… і тоді вмре».[2066]

— «Тако все кажуть, ой, їй було добре, бо була добрая погода. А тому було тяжко, бо він, каже, знахур. А чи так, чи не так, Бог його знає!»[2067]

— «То чорти й потолка зóрвут. Да. То в нас було тоє в селі. Шо тей здоровий був, і зорвало, як умирав — і всьо його вийшло. Вихором в хату, чи в окно можé вилетіть, потолка зорвать. Отаке то діло…»[2068]

— «Кажуть, правда, шо — ой, каже, на йогó дощ іде, бо він, каже, знахур. Чи шось, тамки, вмре да погоди нема, до все кажуть, шо він знахур да нема погоди…»[2069]

— «Як отака буря сі сходе, то кажут: «О, відьма вмерла чи там повісився хто».[2070]

Тіло покійних «знахурів», відьом, а також самогубців (а їх, як вважали, спонукав до самогубства чорт), за уявленнями українців, по смерті «розливається», втрачає вигляд, починає смердіти. Вірили, що вдбирання молока не минається без відплати: коли той, хто це робив, помирав, «то й через рот, й через ноздрі молоко перло».[2071] Також чаклунів важко допровадити до кладовища: не везуть коні, не заводиться автівка тощо:

— «В нас тут одна умерла, то казали за неї, шо вміє молоко відбирати, підливати, якісь пíдливки носити, ворожбитó робити. То в[о]на як умерла, то так її розігнало бýло, а так чути бýло, з неї сýкервіци тє´ли такі, шо дєк савтирію читав — не міг дихнути. Як закривали йї, син казав: «Дайте їй зо дві поліна ще, бо вона з ліса все дровá носила».[2072]

— «Їх пре, як… Ой… Хай Бог мілує. Ціх, шо знают. Знаю, в нас колись одна баба померла. Задушили. Да як вивезли на… Це ше я була мала. Не то шо, а я ще була даже мала. А їє як вінесли з хати да стали везти, батюшко утьок, і коміни позворочáло, і шоб не прихлопíли, да б їє в небо поперло. Де воно і взялос. Це вже я на свої очи бачила, як воно робіло. Да казали, шо вона дуже знала. Вєдьма велика була. Ну, прихлопíли крішкою. А їє віперло б із труни. Ну, це ще я була мала. Це ще не то шо, а я була невелика».[2073]

Водночас подекуди розповідають, що відьми, як і упирі, у труні виглядають дуже молодими: «То як вона померла, то вона лежала в труні і була як молода».[2074]

Навіть у тих районах, де одяг покійника не спалювали, смерть відьми була винятком: «То як вона померла, то зять і дочка взяли її весь одяг і попалили. А так ніхто не палить».[2075]

Відьом і «знахурів» ховали