Читати книгу - "Тінь гори"

Висока хитка вантажівка випірнула перед нами і покотилася вниз.

— Вона наша?

— Наша,— розквітнув зв’язковий, тягнучи мене за собою.

Ми підійшли до краю дороги, де він почав махати невеличким блакитним світловим факелом. Вантажівка заскреготіла гальмами й виснула шинами, перш ніж зупинитися. Двигун залишився увімкнутим.

Коли ми підійшли ближче, я помітив, що за вантажівкою їхав джип з вимкненими фарами, який зупинився в тіні більшого транспорту.

Мій зв’язковий повів мене до джипу. Обернувшись до вантажівки, я побачив, як зо п’ятнадцять людей влаштовуються на бавовняних тюках.

— Ти будеш у джипі,— сказав мій новий знайомий.— Ти — журналіст, пам’ятаєш? Не можна, щоб ти подорожував зі звичайним людом.

Моє оперативне ім’я було Джеймс Девіс, канадець, позаштатний кореспондент інформаційної агенції «Ройтерз». Мій паспорт і акредитація були бездоганні, сам їх для себе виготовив.

Ми потиснули руки, розуміючи, що, мабуть, більше ніколи не побачимося і що обоє, мабуть, помремо впродовж року.

Він нахилився ближче.

— Не забудь зареєструватись у готелі «Каслрі» і не висовуйся, тебе знайдуть упродовж сорока восьми годин. Щасти. Нехай Маа Дурга[100] тебе береже.

— Тебе також.

Він покинув мене, щоб видряпатися на задній борт вантажівки, а потім знайти собі вільний бавовняний тюк.

На мить мені здалося, що то був трон з мішків на подвір’ї велосипедних убивць, тільки переповнений привидами війни замість найманих убивць.

Я зайняв пасажирське сидіння в джипі, потиснувши руки водієві та двом молодикам, що сиділи позаду.

Вантажівка рушила, і джип поїхав за нею. Обличчя мого зв’язкового витало в хиткій тіні, прямуючи на південь. Його очі чіпко тримали мій погляд.

Люди, які ненавидять злочинність так само, як і я нині, часто запитують, чому інші скоюють злочини, як-от скоював я.

Одна з очевидних відповідей — це те, що коротший шлях завжди простіший, поки не провалиться під ногами бажання. Одна з прихованих відповідей — це те, що коли життя і свобода стоять на кону, то люди, яких ти зустрічаєш, часто є винятковими. В інших життях вони могли б керувати промисловістю або армією.

Посеред джунглів, в мить утечі, вони стають тобі друзями, бо друг — це будь-яка людина, яка готова померти біля тебе. А людей, які готові померти разом з тобою, навіть не познайомившись, дуже важко знайти. Ну, хіба що ти знаєш багато копів, військових чи злочинців.

Вантажівка повернула на бічну дорогу. Тіні накрили обличчя мого зв’язкового. Я більше ніколи не чув про нього і не бачив його.

Ми їхали двадцять хвилин, а потім водій зупинив джип на галявині біля дороги.

— Приготуй паспорт і папери. Ми проминемо кілька контрольно-пропускних пунктів. Інколи вони охороняються, а інколи й ні. У цьому районі вже деякий час усе тихо. Одягни ось це.

Він вручив мені темно-синього бронежилета зі словом «ПРЕСА» на грудях. Усі інші одягли чорні бронежилета, і водій приліпив на лобове скло білого прямокутника з таким самим словом.

Ми проминали розкидані будиночки і халупи, а потім перші великі будинки. Те, що здавалося сяйвом лісової пожежі на горизонті, було яскравим містом лише за десять кілометрів звідти.

Ми проїхали три безлюдні пункти, щоразу майже повзучи, а потім раптово прискорюючись. Оминаючи місто, ми менше ніж за годину досягай вигідної берегової точки огляду на Орз-Гіл і готелю «Каслрі».

— Оце удача,— сказав водій, зупиняючи джип на під’їзній доріжці.— Сьогодні вночі одна боллівудська актриса дає шоу для індійських військових. Мабуть, вони не могли відірватися.

— Дякую за допомогу.

— Немає за що,— посміхнувся він.— Нехай Всевишній буде з тобою, товаришу.

— Із тобою.

Джип здав назад на дорогу і помчав геть. Місцеві зв’язкові були мусульманами, індусами та християнами, і всі вони використовували слово «товариш». Мої зв’язкові завжди були ділками з чорного ринку, яким можна було довіряти лише до певної межі. Товариші були чимось новеньким. Було цікаво, які ще сюрпризи підготував мені Санджай. Я повісив на спину наплічника і поглянув на гостроверхі дахи готелю «Каслрі».

Готель був у білому колоніальному стилі, якого так облюбували для себе білі колоністи, коли могли накрасти для себе достатньо золота. Золото в моєму жилеті, закріпленому на грудях, поверталося до цих колоній, і хотілось якнайшвидше його здихатися.

Я зупинився і пригадав усі імена. Контрабандист мав пожити з новим підробленим ім’ям й акцентом хоч деякий час до того, як використати їх на практиці. Як втікач, за чию голову призначена винагорода, я збирав акценти і практикувався якомога частіше.

Я — Джеймс Девіс. Моє ім’я Джеймс Девіс. А може й ні. Я — Джим Девіс. А в дитинстві був Джиммі? Джим Девіс, приємно познайомитися. Ні, прошу, називайте мене Джимом.

Коли я вигадував фальшиве ім’я, якому можна було довіритися, то знаходив і шлях у своє нове життя, яким потрібно було жити деякий час. Війна спростила цю проблему для мого компаньйона, мого зв’язкового, який поїхав у кузові вантажівки. Якщо він не був з людьми, яких любив і яким довіряв, то взагалі втрачав ім’я.

Я піднявся гранітними мощеними сходами, перетнув дерев’яну веранду й постукав по філігранній шибці вхідних дверей. За кілька секунд нічний портьє зі скрипом відчинив двері.

— Девіс,— сказав я, легко перемкнувшись На канадський акцент.— Джим Девіс. Я забронював номер.

Він запросив мене всередину, замикаючи двері, та провів до столу реєстрації, де портьє скопіював паспортні дані в реєстраційну книгу завбільшки десь із половину більярдного столу. Це забрало трохи часу.

— Кухню вже замкнено, сер,— нарешті повідомив черговий, згортаючи книгу по сторінці за раз, неначе застеляючи ліжко.— Зараз у готелі лише кілька гостей. Сезон почнеться лише за три місяці. Але є холодні закуски, і я можу приготувати вам дуже пристойний напій, якщо забажаєте. Наш фірмовий.

Він пройшов через великий готельний хол і ввімкнув лампу біля зручного оббитого льоном дивана. Швидко рухаючись, він знову перетнув кімнату і відчинив двері ванної.

Увімкнув ще одне світло і зняв з рейки рушника.

— Сер, бажаєте освіжитися? — запитав він.

Я хотів їсти й пити. Я не хотів витратити ще півгодини, а може й довше, щоб зробити для золотого жилета схованку в номері. А поки жилет на мені, він у безпеці.

Я взяв рушник, умився і помив руки, а потім присів на диван, де все вже стояло.

— Я взяв на себе сміливість приготувати напій, сер,— мовив портьє, ставлячи переді мною високого келиха.— З кокосом, свіжим лаймом, краплиною імбиру, дрібкою шоколадних пластівців і кількома секретними