Читати книгу - "Крістіна"

«Вона ніколи не сперечається і не жаліється, — подумав Арні. — Ніколи не вимагає. У неї можна сісти будь-якої миті й відпочити на її плюшевій оббивці, відпочити в її теплі. Вона ніколи не відмовить. Вона… вона…»

Вона любила його.

Так; він відчував, що це правда. Так само, як інколи мав відчуття, що Лебей не продав би її нікому іншому: ані за двісті п’ятдесят, ані за дві тисячі. Вона стояла й вичікувала потрібного покупця. Такого, який…

«Який любитиме її за те, що вона — це вона», — прошепотів той голос усередині.

Так. Саме так воно й було; точно.

Арні стояв із забутою піцою в руках, і з поплямованої жиром коробки підіймалася біла пара. Він подивився на Крістіну, і раптом його захопив такий вир суперечливих емоцій, наче тілом промчав циклон, поперекидавши все, що не встиг знищити. О, він любив і не терпів її, ненавидів її і дорожив нею, він потребував її і потребував утекти від неї, вона належала йому, а він — їй, і

(оголошую вас чоловіком і дружиною, поєднаними в одне ціле віднині й навіки віків, поки смерть не розлучить вас)

Але найгіршим з усього був жах, від якого крижаніло все всередині, усвідомлення того, що… що…

(як ти пошкодив спину тієї ночі, Арні? після того, як Реппертон, покійний Клеренс «Бадді» Реппертон і його банда її розтрощили? як ти пошкодив спину, що тепер весь час носиш цей смердючий корсет? як ти пошкодив собі спину?)

Відповідь прийшла, і Арні побіг, наввипередки зі своїм усвідомленням, щоб дістатися до Крістіни раніше, ніж чітко все побачить і збожеволіє.

Він біг до Крістіни, намагаючись перегнати свої сплутані емоції й жах від зародження якогось розуміння; він біг до неї так, як нарик біжить до свого причандалля, коли трясучка вже стає такою нестерпною, що він не може думати ні про що, крім полегшення; він біг, як приречені біжать назустріч фатуму; він біг, як наречений біжить до того місця, де чекає на нього наречена.

Він біг тому, що всередині Крістіни все це не мало значення — ні його мати, батько, Лі, Денніс, ні те, що він заподіяв своїй спині тієї ночі, коли всі пішли, тієї ночі, коли він забрав свій майже знищений «плімут» з аеропорту назад до Дарнелла, і після того, як гараж спорожнів, він поставив Крістінину трансмісію на нейтраль і штовхав її, штовхав її, поки вона не покотила на своїх спущених шинах, штовхав, поки вона виїхала з дверей і він почув вітер листопада, що пронизливо голосив у руїнах і покинутих остовах з їхнім зірчастим склом та їхніми пробитими бензобаками; він штовхав її, поки піт не полився з нього градом, а серце затупотіло, наче кінь-утікач у грудях, і заблагала пощади спина; він штовхав її всім тілом, неначе здійснював якусь пекельну консумацію шлюбу; він штовхав її, і одометр усередині поволі прокручувався назад, а за якісь п’ятдесят футів далі від дверей спина розболілася дуже сильно, але він штовхати не перестав, а потім спина заволала від протесту, але він штовхав, просуваючи її на спущених порізаних шинах, руки німіли, спина волала, волала, волала. А тоді…

Він опинився біля Крістіни й прожогом кинувся всередину, здригаючись усім тілом і хапаючи повітря. Піца впала на підлогу. Піднявши, він поклав її на сидіння. Усередині, подібно до м’якого бальзаму, повільно розтікалося заспокоєння. Він торкнувся керма, провів по ньому руками згори донизу, уздовж його розкішного вигину. Зняв рукавичку і пошукав у кишені ключі. Лебеєві ключі.

Він досі пам’ятав, що сталося тієї ночі, але зараз це вже видавалося йому не таким лячним; зараз, за кермом Крістіни, він міг назвати це дивовижним.

То було чудо.

Він пам’ятав, що зненацька штовхати машину стало легше, тому що шини самі собою зцілювалися, немов за помахом чарівної палички: зросталися без жодних залишкових шрамів, а потім надималися. Розбите скло стало збиратися по шматочках ніздвідки, ростучи знизу вгору з тихим кристалічним шкряботінням. Вм’ятини підіймалися й вирівнювалися на очах.

Він просто штовхав її, доки вона вже не була в стані їхати сама, а потім сів за кермо й катався між рядів, поки одометр відмотував назад усе, що накоїли Репперто і його команда. А потім Крістіна була в порядку.

Що такого жахливого могло в цьому бути?

— Нічого, — мовив чийсь голос.

Арні озирнувся. На пасажирському сидінні машини розсівся Роланд Д. Лебей: у чорному двобортному костюмі, білій сорочці, синій краватці. На одній вилозі піджака теліпався ряд перекособочених медалей — у цьому наряді його поховали, Арні зрозумів це, хоч на власні очі й не бачив. Тільки вигляд у Лебея був молодший і міцніший. Вигляд чоловіка, з яким краще не жартувати.

— Заводь її, — сказав Лебей. — Розпалюй пічку, і помоторуємо.

— Звісно, — і Арні повернув ключ. Крістіна рушила з місця, її шини з хрускотом приминали щільний сніг. Він штовхав її тієї ночі доти, доки майже всю шкоду не було полагоджено. Ні, не полагоджено… усунено. «Усунено» — ось належне слово для того, що сталося. А потім він завів її у двадцятий бокс, де вже сам доремонтує, що залишилося.

— А послухаймо музичку, — запропонував голос на сидінні поряд.

Арні увімкнув радіо. Діон співав «Донну-примадонну».

— Ти ту піцу їстимеш чи як? — тепер голос чомусь звучав трохи інакше.

— Звісно, — кивнув Арні. — Хочете шматок?

Зловісний посміх: «Ніколи не відмовляюся від шматка будь-чого».

Однією рукою Арні відкрив коробку з піцою і витяг звідти шмат.

— Ось, бу…

Його очі розширилися. Шматок піци затремтів, довгі нитки сиру, що тяглися з нього, загойдалися, ніби павутиння, подерте вітром.

Поряд сидів уже не Лебей.

То був він сам.

Арні Каннінґем у віці приблизно п’ятдесяти років, не такий старий, яким був Лебей, коли вони з Деннісом уперше зустріли його того серпневого дня, не такий старий, але вже майже, друзі й сусіди, уже майже. Його старша версія була зодягнена в пожовклу футболку й брудні сині джинси в маслянистих плямах. Окуляри були в роговій оправі, одна дужка перевита стрічкою. У коротко стриженому волоссі виднілися залисини. Сірі очі були каламутними й налитими кров’ю. Навколо рота залягли зморшки кислої самотності. Тому що воно