Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Послухайте, ще невідомо, як вирішить суддя, — каже Генрі, побачивши її біля поста охорони в задній частині будівлі. — Намагайтесь не дуже цим перейматися протягом вихідних. Зараз ми більше нічого не можемо вдіяти.

Вона пробує всміхнутись йому.

— Дякую, Генрі, — каже вона. — Я… я вам зателефоную.

Дивне відчуття виникає надворі, під променями зимового сонця, — наче за той час, що вони провели в стінах будівлі, минув не один день, а набагато більше. Лів здається, ніби вона перенеслася сюди прямо з 1945 року. Генрі викликає їй таксі, а потім іде, кивнувши на прощання. І в цю мить біля поста охорони вона помічає його. Схоже, він чекав тут саме на неї. Швидким кроком він наближається до Лів.

— Пробач, — каже він. Його обличчя похмуре.

— Поле, облиш…

— Я справді думав… Пробач мені за все.

Їхні погляди ще раз зустрічаються, наостанок, і він іде — не помічаючи перед собою ані гульвіс, що вивалюють із пабу «Сім зірок», ані помічників адвокатів, що тягнуть за собою цілі візки документів. Лів помічає його похилені плечі, незвично похнюплену голову — і після всього, що сьогодні трапилося, ця мить стає вирішальною для неї.

— Поле! — вона намагається перекричати потік машин. — Поле!

Він обертається. Навіть звідси вона бачить зіниці його очей.

— Я знаю.

На хвилину він завмирає на місці — високий, трохи надламаний чоловік у гарному костюмі.

— Я знаю. Дякую тобі… що спробував.

Іноді в житті настає суцільна смуга перешкод, коли головне — не припиняти рухатися далі. А іноді, раптом усвідомлює вона, головне — лише безоглядно вірити.

— Може… може, якось підемо вип’ємо разом? — вона глитає. — Навіть зараз?

Він опускає погляд, розмірковуючи, потім знову дивиться на неї.

— Даси мені одну хвилину?

Він прямує назад до сходів будівлі. Вона бачить Джейні Дікінсон, занурену в розмову з адвокатом. Пол торкається її ліктя, і вони швидко перемовляються. Лів відчуває побоювання. «Що він їй каже?» — тривожно питає внутрішній голос. І тоді вона відвертається й сідає в таксі, намагаючись угамувати неспокій. Коли вона знову визирає у вікно, Пол широким кроком збігає вниз сходами, обмотуючи шарф навколо шиї. Джейні Дікінсон ошелешено дивиться на таксі, стискаючи папери в безвільних руках.

Він відчиняє дверцята таксі й забирається всередину, гучно зачиняючи їх за собою.

— Я звільнився, — каже він. А тоді видихає і бере її за руку. — Гаразд. То куди ми їдемо?

32

Коли Ґреґ відчиняє двері, його обличчя не виказує жодного подиву.

— Вітаю знову, міс Лів, — каже він, наче її поява на порозі їхньої квартири цілком очікувана. Він відступає від дверей, і Пол знімає пальто з її плечей, прикрикуючи на собак, що радісно кинулися вітатися з нею. — Я остаточно зіпсував ризото, але Джейк каже, байдуже — він усе одно не любить грибів. Тож ми думаємо: як щодо піци?

— Піца — чудово. Я пригощаю, — каже Пол. — Мабуть, ми не скоро зможемо дозволити собі це знову.

Майже всю дорогу вздовж Фліт-стріт вони трималися за руки й зачаровано мовчали. «Ти втратив через мене роботу, — нарешті каже вона. — І свої великі комісійні. І шанс придбати більшу квартиру для твого сина». Він дивився прямо перед собою. «Це все не твоя провина. Я просто пішов».

Ґреґ підіймає брову.

— На кухні є пляшка червоного вина, відкоркована десь о пів на п’яту. І це, звичайно ж, ніяк не пов’язане з тим, що я весь день доглядаю племінника. Правильно, Джейку?

— Ґреґ каже, в цьому домі о п’ятій завжди п’ють вино, — лунає з іншої кімнати хлоп’ячий голос.

— Ябеда, — відгукується Ґреґ. А тоді звертається до Лів:

— О ні. Я не можу дозволити вам пити. Згадайте, що сталося минулого разу, коли ви напилися в нашій компанії. Ви обернули мого чутливого старшого братика на мрійливого сентиментального голубка.

— І я змушений знов тобі нагадати, що в цій країні слово «голубок» означає дещо інше, — каже Пол, проводжаючи її на кухню. — Лів, ти тут поки що звикни трохи. Ґреґ має власний підхід до оздоблення інтер’єру, за принципом «що більше, то краще». Від нього не дочекаєшся мінімалізму.

— Я прагну, щоб мій маленький дім відображував мою особистість. І так, він не tabula rasa[79].

— Тут гарно, — каже вона, споглядаючи різнокольорові стіни, сміливі естампи і крихітні фотографії навколо себе. І почувається на диво зручно в цій маленькій квартирі, що нагадує будинок залізничника з гучною музикою та незліченною кількістю улюблених дрібничок, якими заставлено всі полички й завішено всі стіни. І з дитиною, яка розляглася на килимку перед телевізором.

— Хей, — гукає йому Пол, заходячи у вітальню. Хлопчик одразу перевертається на спину, наче цуценя.

— Татку.

Він дивиться на неї, і вона бореться з миттєвим бажанням відпустити руку Пола, коли хлопець роздивляється її.

— Ви та сама дівчина, що була тут уранці? — за хвилину каже він.

— Сподіваюся. Хіба що заходила ще одна.

— Не думаю, — відповів Джейк. — Я гадав, вони вас просто розчавлять.

— Мені теж у якусь мить так здалося.

Хлопчик іще хвилину роздивляється її.

— Татко набризкався одеколоном, коли зустрічався з вами минулого разу.

— То був засіб після гоління, — сказав Пол, нахиляючись, щоб поцілувати його. — Ябеда.

Отже, це і є міні-Пол, з приємністю відзначає вона.

— Це Лів. Лів, знайомся, це Джейк.

Вона простягає руку.

— Я знаю небагато людей твого віку, тож, мабуть, казатиму страшенно неприкольні речі, але я дуже рада познайомитися з тобою.

— Усе гаразд. Я звик.

З’являється Ґреґ і подає їй келих червоного вина. Його погляд перестрибує з неї на Пола.

— І що це все означає? Добросердечну згоду між ворожими фракціями? Чи ви тепер… таємні спільники?

Лів здивовано моргає, почувши такі слова. І озирається на Пола.

— До біса роботу, — каже він тихо, і його рука стискає її долоню. — Я лише знаю, що, коли ти не зі мною, я стаю нестерпним і скаженію з будь-якого приводу.

— Ні, — каже вона і розуміє, що всміхається. —