Читати книгу - "Смерть Верґілія"

вже реальність, яку їм несила ні зрозуміти, ні опанувати; вони просто знають, що над ними стоять якісь незбагненні сили і їхню владу просто годі собі й уявити, — сили, ім’я яких іноді їм і відоме (як-от моровиця чи голод, недорід африканський чи варварський напад), та для них сили ті все ж таки лиш уособлюють якусь ще темнішу, ще глибшу, ще незбагненнішу небезпеку, й уявити її ще важче; далебі, маси знають про ту небезпеку, що загрожує їхній свободі, знають про ту ілюзорну свободу, що робить із них боязке, наполохане і розпорошене стадо без пастуха. І я, коли бачу цю глибоченну непевність, саме внутрішню й зовнішню цю небезпеку, що загрожує масам, — я вкотре повторюю, я змушений вкотре уже повторити: справжня свобода можлива лиш там, де панує наш римський порядок, де добробут приступний для всіх: одне слово, в державі. Держава, ідею якої плекав мій божественний батько — свята йому пам’ять! — держава, яку я щомога будую за його заповітом, — якраз ця держава й становить свободу, неминущу й реальну, свободу в реальності римського духу.

— Реальність держави, яку ти будуєш, остаточно здійсниться у царстві духу.

— Царство духу, про яке ти говориш, — уже перед нами; це — держава, римська держава, Римська імперія аж до найдальших її кордонів. Держава і дух — це те саме.

Звідкись іздалеку, хоч насправді злетівши з його власних уст, долинула відповідь:

— Царство свободи… Царство людини і людяности…

— Царство римлян, Верґілію! Адже свобода Греції, дух Греції відродилися в Римі. І ніхто не сприяв цьому більше, ніж ти, саме ти! Еллада була лише задумом, римська держава — це звершення задуму.

І озвавсь голос раба: «Вічне буде це царство, а смерти не буде».

Що це — Авґуст повів мову далі? Важко було щось сказати напевно, бо він воднораз і говорив, і мовчав. Слова нерухомо зависли в покої, у просторі, так ніби були то його найпотаємніші роздуми:

— Держава повинна вернути своїм громадянам тілесну й душевну безпеку, яку вони втратили, забезпечити масам міцний і тривалий мир, захистити їхніх богів і розподілити свободу, врахувавши потреби загального блага. У цьому і тільки у цьому полягає людинолюбство держави — либонь, єдино можливе людинолюбство, але, поза всяким сумнівом, людинолюбство найкраще, хоч нерідко йому і доводиться починати з жорстокости й діяти немилосердно щодо когось окремого чи окремої групи людей, коли на карту поставлено загальне добро, задля якого право когось окремого може й повинне всякчас поступатися праву всієї громади, особиста свобода — свободі Рима, мир прикордонних сусідів — римському миру; далебі, воно вельми суворе, це людинолюбство, що його може запропонувати держава, і воно ще суворіше, коли держава, загальному благу слугуючи і якраз через це у собі його втілюючи, вимагає від кожного з нас служіння взаємного, цілковитої покори перед державною владою, ба більше: держава завжди має право зажадати назад і знищити окреме життя, яке вона захищає своєю могутністю, якщо цього вимагає безпека і захист спільноти. Суворого, залізного людинолюбства — ось чого прагне держава, ось чого маємо ми домагатися разом із нею; це — людинолюбство в буденних реаліях, людинолюбство, зумовлене беззаперечним послухом, підпорядковане законам реальности й позбавлене навіть найменшого м’якосердя; це — суворе людинолюбство Риму, і завдяки цьому людинолюбству Рим став великим…

О рідний мантуйський край, о край дитинства, лагідний край людинолюбства, батьківський край незабутній… Уже не розгледиш його за вікном, він потьмянів у своєму заціпенінні. Недвижно завмерло все суще, недвижно застиг чоловік край вікна — вже не Авґуст, а якийсь крихкотілий, хоч воднораз і суворий, навдивовижу окляклий образ, майже по той бік людського світу, а довкола в примарно гігантських обрисах простиралась його держава…

— Хай нині, о Цезаре, тобі ще й доводиться брати межі держави під свою оборону, майбутня імперія буде безмежна; хай нині ти ще й відчуваєш потребу права поділяти на більші і менші, неподільною стане колись справедливість, легко вразливими будуть риси спільноти у кожній окремій людині, захищеним буде право кожного з нас у праві спільноти; і хай нині ти й змушений відміряти свободу ще скупо, жодної крихти від неї не лишаючи рабові й дуже мало вділяючи громадянину Риму, аби зберегти лиш свободу сукупного цілого, у царстві пізнання свобода людини не знатиме меж, і сáме із неї постане всеосяжна свобода світу. Бо царство пізнання, яким, розквітаючи, стане держава твоя, царство живої реальности буде не царством народних мас і навіть не царством народів, а царством людської спільности, і її осереддям буде людина, знаннями збагачена, буде окрімна душа людська, гідність її і свобода, буде неземна її богоподібність.

«І зі смирення погаслого нам постане пізнання», — завершив голос раба.

Авґуст, здавалось, нічого не чув; він спокійно провадив:

— Земна Риму реальність, і земне його людинолюбство; Рим помірковано добрий до того, хто покоряється, і помірковано немилосердний до того, хто заклято впирається проти порядку. Не лише на італійській землі я захищав селянина, щоб у нього не відбирали власність, ні, я чинив так у цілій імперії; я полегшив податків тягар у провінціях, я повернув привілеї й права народам, я поклав край безгосподарності у правлінні, що називало себе республіканським і ганьбило цим ім’я республіки. Нехай мої недруги мені дорікають, буцімто все це — вельми буденні справи, а не вельми блискучі успіхи. Що ж, своїми буденними справами я відновив непорочність республіканського імени, що зазнало ганьби, і я ж таки, незважаючи на громадянську війну і спустошення, знову привів усі землі імперії до процвітання. Велич нашого Риму — у поміркованості, в ній і римське людинолюбство; ця поміркованість дбає про благо всієї спільноти і не запобігає нічиєї прихильности, атож, а нерідко під тиском обставин відмовляється навіть виявляти ще глибше людинолюбство чи принаймні відкладає його до кращих часів. Приміром, я завжди намагався полегшити долю рабів, одначе добробут імперії залежить від їхньої праці, й тому вони мають змиритися з цією живою реальністю, хай би які там права у нас мали пригноблені і хай би там як вони цими правами пишалися; я, далебі, попри всю свою м’якість, украй неохоче обмежив окремим законом таке непомірне надання рабам волі, і якщо їм скортить проти цього повстати, якщо серед них ще й ватаг знайдеться, такий собі новий Спартак, то я змушений буду, як і Красс, на хрестах розіп’яти їх тисячі й тисячі, я змушений буду зробити це на втіху й на пострах народу, щоб він, повсякчасно готовий до люті і страху, сам лютуючи й від