Читати книгу - "Фаренго. Ч. 1. Тінь попередника"

Володимир Єшкілєв. Тінь попередника

Повернення до зорельотів. Передмова

Мине якихось вісім століть і людство розселиться по найближчих зоряних островах. Побудує гігантські космічні лінкори. Знайде братів по розуму. Оволодіє технологіями клонування найпрекрасніших представників своєї раси і навчиться стрибати крізь діри у просторі — Темні Шляхи.

Але усі ці запаморочливі досягнення не зроблять людей ані щасливими, ані невразливими до вірусів, психічних розладів, енергетичних криз і агресивних диктаторів. Люди майбутнього страждатимуть від тисняви в позаземних поселеннях-куполах, боротимуться за гідність, рівність, справедливість і мріятимуть про свободу. А ще (немов на додачу до всіх інших проблем) з далеких планет прийдуть небачені хижі звірі. І тоді таємна служба галактичної Імперії (достойний «нащадок» відомих нам КДБ, ЦРУ, МІ-6 тощо) збере команду найкращих фахівців і спрямує їх на землеподібну планету, що обертається навколо рудої зірки. На безнадійно провінційну планету Кідронію, де в глибоких копальнях працюють простуваті шахтарі-клони, а в океанах живуть істоти, схожі на броньованих кальмарів…

Володимир Єшкілєв, автор «Тіні попередника», більш знайомий українському читачеві як успішний автор пригодницьких романів про степових кочовиків, середньовічних алхіміків, відьом, жерців і масонів. І тут, раптом, він залишає звичний для себе світ чаклунських кланів і таємних лож. В новому романі він пропонує нам світ, який змушує згадати науково-фантастичні епопеї 60-70-их років минулого століття. Назад, до зорельотів і героїв азімовських «Космічних течій» і «Фонду»? Можливо, Єшкілєв відчув нову тенденцію у світовій літературі, котра вже стомилася від драконів, ельфів і гномів, до непристойності розмножених незліченними наслідувачами професора Толкіна?

Зрозуміло, що зазначене повернення зорельотів має відбутись не просто так, а зі всією принагідною атрибутикою. Скажімо, важко не помітити науковий елемент в «Тіні попередника». Адже космічний простір роману — не просто уявний світ автора. Це прораховані відстані між планетами, продумані параметри атмосфер і геологічних формацій, класифікації зірок і космічних об'єктів, зазначені часові виміри. Ви неначе потрапляєте до ультрасучасного Планетарію з ефектом повної присутності. Але при тому ані улюблені єшкілєвські відьми, ані масони насправді нікуди не щезли. Вони з'являються на сторінках роману за першим викликом автора. Тепер вже під масками Знаючих і Стражів. З'являються, й без особливих реверансів намагаються переформатувати зоряну Імперію під свої потреби. Чи може під сюжетні потреби автора? Тут вже вирішувати не мені, а читачам і літературознавцям.

А тим, хто мріє про пустелі та океани далеких світів, я дуже-дуже раджу прочитати цей роман. Відвідати бенкет, на якому гостям подають головоногі «мумулії», стати свідком полювання на величезного інопланетного мечоносця, заглибитись в таємничий лабіринт на древній планеті Фаренго. До речі, саме ця вигадана планета, яку авторська фантазія помістила у сузір'ї Оріону, дала назву трилогії, першою частиною якої і є «Тінь попередника». Зараз, подейкують, Володимир Єшкілєв працює над другою книгою трилогії, яка називатиметься «Гніздо». Сподіваємось, що невдовзі ми читатимемо про нові пригоди героїв космічної епопеї.

Олена Дворецька

Володимир Єшкілєв. Тінь попередника

Роман

(перша частина трилогії «Фаренго»)

Тривога не захопила курсантів зненацька. Тут, на орбітальній базі П'ятнадцятого флоту, звикли до сигналів тривоги — навчальних і бойових. Дисплеями розбіглись лінії евакуаційних схем, особисті комунікатори прийняли «сигнал дев'ять». Це означало: базу заражено. Така можливість не раз програвалася під час навчальних занять. Дії кожного підрозділу були розписані й вивірені до секунд. Курсанти на ходу підняли каптури біозахисту й розбіглися по бойових постах. Позитронний мозок бази вивів на дисплеї дані телеметрії: приміщення сектора надійно загерметизовані, всі служби захисного периметру активовані. Відкрилися порти секторального сховища нанороботів, і зграйки мікроскопічних розвідників розлетілися, розбіглись і розповзлися житловими та агрегатними відсіками. Вони взяли під контроль фільтри і головні вузли системи життєзабезпечення.

Позитронний мозок перевів усі приміщення населених зон у режим «автономна атмосфера». Тихе шипіння за панелями підтвердило, що загальний контур примусової вентиляції заблокований, а в житлові блоки повітря подається з кризового резерву. Загалом усе відповідало тактичним інструкціям, перші хвилини тривоги пройшли у штатній підготовці процесу локалізації зараження. Але незабаром курсанти почали все частіше й частіше кидати погляди на дисплеї. Час ішов, а ключового наказу на евакуацію персоналу не надходило.

«Мозок аналізує рівень загрози. Напевно, з карантинного модуля на базу проник ксеновірус», — вирішив черговий по сектору. Він знав, що за останній тиждень база прийняла у свої доки два безпілотних рейдери, які повернулися від зоряних систем Оріону. З такими кораблями-розвідниками траплялося різне. Подейкували, що багато років тому, ще перед Війною, дослідницький безпілотник заразив два сектори бази смертельним інопланетним вірусом.

Черговий кинув оком на дисплей. Червоним тлом бігли білі літери транспаранту: «Увага! Загроза зараження вища плюс. Кризовій команді й персоналу бази озброїтись і надіти скафандри категорії «А». При виявленні нерозпізнаних рухливих об'єктів відкривати вогонь на знищення. Дозволено застосовувати всі номери боєкомплекту».

«Це не вірус», — зрозумів черговий, двадцятирічний найманець із Тіронії. Його шкіра вистрілила холодним потом. Тіронієць нервово оглянув приміщення, але не побачив жодних «нерозпізнаних рухливих об'єктів». Стіни службового блоку матово відсвічували червоним. Великі екрани дублювали той самий наказ, який світився на його нарукавному дисплеї. Пурпурові відблиски застигли на світло-сірому ґлянці панелей. Тим часом автоматика відкрила ніші, де зберігалася особиста зброя персоналу бази. Дві курсантки вже розгерметизували капсули, в яких було сховано аварійні скафандри. Згідно з інструкцією, одна з курсанток повинна була надіти скафандр на чергового, друга — на старшого оператора захисних систем. І лише після цього інструкція дозволяла самим курсанткам зайнятися власною безпекою. Цю послідовність дій при кризових операціях зберігали незмінною вже багато століть. Із тих легендарних часів, коли бойові пости кораблів і баз ще не перетворилися на символічні придатки до роботизованих систем.

Оператор поквапився озброїтись. Пістолет зручно ліг у заглибину на верхівці пелюсткового кронштейна: чорна, компактна машина смерті, в якій схована складна механіка кінетичної катапульти. Це була справжня зброя офіцера Флоту. На порядок потужніша за ті «кінетики», якими озброювали поліцейських та благонадійних колоністів на Периферії.

«Чому досі немає наказу про евакуацію?» — нервова занепокоєність чергового раптом вилилася в зрадливе тремтіння пальців. Він знову подивився на дисплей. Там і далі висвічувалося те ж попередження. Черговий чомусь згадав, як колись давно на Тіронії, у загонах робочих клонів, почались заворушення. Тоді на інформаційних екранах житлових куполів світилися такі ж білі літери. Що там було написано? Щось на штиб: «Не виходити з приміщень! Не допускати паніки у житлових блоках!»

Курсантка саме розгорнула й активувала скафандр чергового, коли тріснула плита підвісної стелі. До блоку впало щось