Читати книгу - "Будденброки"

Далі Томас дістав підтримку в Герди. Їй дуже сподобався його намір. Правда, перебиратися було не дуже приємно, зате вона тішилася, що матиме велику музичну залу з доброю акустикою. А щодо пані Елізабет, то вона відразу ладна була визнати синів намір логічним наслідком його попередніх успіхів, за які вона не переставала дякувати в молитвах богові. Відколи народився спадкоємець і консула вибрали в сенат, її материнські гордощі виявлялися ще відвертіше; вона так вимовляла: «Мій син, сенатор», що дам Будденброк із Брайтештрасе поймала злість.

Старі дівки й справді не мали чим себе винагородити за прикре видовисько зовнішнього процвітання Томаса Будденброка. Глузувати в четвер з убогої Клотільдя — не велика радість. Що ж до Христіана, який за допомогою містера Річардсона, колишнього свого принципала, знайшов у Лондоні службу і недавно зателеграфував звідти про своє божевільне бажання одружитися з панною Пуфогель, — на що, звичайно, мати відповіла якнайсуворішою доганою, — щодо Христіана, то він просто опустився до рівня Якоба Крегера, і про нього вже не було чого говорити. Отож їм лишалося розважати душу невеличкими вадами пані Елізабет і пані Перманедер — наприклад, заводити мову про зачіски, і тоді пані Елізабет могла з найневиннішою міною сказати, що вона воліє зачісувати «свої» коси гладенько, хоч кожна людина, наділена глуздом від бога, а надто дами Будденброк, добре знала, що незмінне рудувате волосся під чепчиком старої дами, зачесане на проділ, давно вже було не «її» косами. Ще цікавіше було підбивати кузину Тоні на розмову про тих осіб, що зіграли негарну роль у її житті. Плаксивий Трішке! Грюнліх! Перманедер! Гагенштреми!.. Ці наймення, коли Тоні була сердита, злітали з її вуст, мов короткий бойовий клич сурми, і приємно лоскотали слух дочок дядька Готгольда.

Крім того, вони не приховували одна від одної — та й перед іншими не зобов’язані були мовчати, — що малий Йоганн страшенно повільно вчиться ходити й говорити… І справді, треба визнати, що Ганно — таке пестливе ім’я вигадала для сйна Герда Будденброк, — уже вміючи досить добре називати всіх членів родини, ніяк не міг чітко вимовити наймення Фрідеріки, Генрієти й Пфіфі. І з ходою в нього справи були кепські: в рік і три місяці він ще не ступив сам жодного кроку, і дами Будденброк, безнадійно похитуючи головами, почали вже казати, що дитина ніколи не навчиться ходити й на все життя лишиться німою.

Потім їм довелося визнати своє сумне пророцтво за помилку; але ніде було правди діти, Ганно таки трохи відставав у розвитку. З перших же днів йому довелося тяжко боротись за своє життя, і родина постійно перебувала в тривозі за нього. На світ він прийшов тихою, кволою дитиною, а відразу після хрестин триденний пронос з блювотою заледве не спинив назавжди маленьке серце, яке доктор Грабов насилу примусив битися після появи хлопчика на світ. Ганно вижив, і добрий доктор порадив особливе харчування й пильний догляд за дитиною, щоб минути небезпечну пору, коли в неї почнуть прорізуватися зуби. Та все ж, як тільки крізь ясна пробився перший біленький зубок, малого почало судомити. Потім корчі верталися кілька разів, у ще тяжчій і страшнішій формі. Знову дійшло до того, що старий лікар мовчки стискав батькам руки… Дитина лежала цілком виснажена, застиглий погляд оточених тінями очей, спрямований кудись убік, свідчив про те, що хвороба зачепила мозок. Здавалося, що, може, й краще було б, якби настав кінець.

Проте Ганно переборов недугу, очі почали розрізняти навколишній світ, і хоч перебуті злигодні затримали його розвиток, хоч він надто повільно вчився ходити й говорити, все ж таки безпосередня небезпека йому вже не загрожувала.

Ганно був тендітний і досить високий як на свій вік.

Русяве, ледь хвилясте, дуже м’яке волосся після хвороби почало надзвичайно швидко рости і скоро спадало вже аж на плечі, що тонули в згортках широкої, схожої на фартушок дитячої сукенки. У хлопцеві виразно проступала родинна схожість. З самого початку видно було, що руки в нього будденброківські: широкі, трохи закороткі, але дуже гарні; ніс достеменно такий, як у батька й прадіда, хоч ніздрі начебто мали стати ще витонченіші. Зате в нижній частині обличчя, довгастій і вузькій, не було нічого ні будденброківського, ні крегерівського, її хлопець успадкував від материного роду, а надто вуста, що вже тепер стискалися якось болісно й тривожно… Згодом ті вуста дедалі дужче личили до виразу його дивовижних, золотаво-брунатних очей, обведених синюватими тінями…

Так почав своє життя малий Ганно: батько дивився на сина із стриманою ніжністю, мати дбайливим оком стежила, щоб він був доглянутий і вбраний, тітка Антонія обожнювала його, а бабуся Елізабет і дядько Юстус обдаровували олов’яними солдатиками та дзигами. І коли на вулиці з’являвся його гарненький візочок, люди дивилися на нащадка Будденброків з цікавістю й надією. Поки що його гляділа нянька, шановна мадам Дехо, але вже вирішено, що в новому будинку її заступить Іда Юнгмаи, а пані Елізабет пошукає собі іншу помічницю…

Сенатор Будденброк здійснив свої плани. Він без жодних труднощів придбав ділянку на Рибальській, а будинок на Брайтештрасе, за продаж якого відразу ж з понурою міною взявся маклер Гош, купив Стефан Кістенмакер: родина в нього росла, а він з братом заробляв на червоному вині добрі гроші. Будівництво доручили панові Фойгтові, і невдовзі по четвергах, у родинному колі, вже можна було, розгорнувши докладне креслення, помилуватися чудовим майбутнім домом; каріатидами з пісковика, що підтримували закритий балкон, пласким дахом, про який Клотільда протягло й радісно зауважила, що там можна буде пити каву після обіду… Навіть з нижніми приміщеннями на Менгштрасе, які мали спорожніти, бо сенатор вирішив перенести на Рибальську й свою контору, теж усе владналося швидко і якнайкраще: їх винайняло міське товариство страхування майна від пожежі.

Настала осінь, старий сірий будинок обернувся в купу уламків, а як минула зима, над його просторими льохами почав здійматися новий дім Томаса Будденброка. В місті не було цікавішої теми: «Оце-то будинок! Класний! Найкращий на всю околицю! Ліпшого, мабуть, і в Гамбурзі немає! Але ж і коштує, либонь, добру купу грошей. Старий консул напевне не пішов би на таке марнотратство…»

Сусіди в будинках із шпичастими дахами стояли біля вікон, дивилися, як на риштуванні працюють робітники, раділи, що будівля росте, як з води, і вгадували, коли відбудеться освячення нового дому.

Нарешті той день настав, і відсвятковано його за всіма звичаями. Нагорі, на пласкому даху, старший муляр виголосив промову, а скінчивши,