Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Всі уважно дивилися на старого, але ніхто не вимовив ані слова. Нарешті той обвів присутніх своїм бездумним поглядом, спробував підвестися, на його змарнілому обличчі майнула млява усмішка, і він промовив тремтячим, глухим голосом:
— Прошу сідати, панове. Військова нарада розпочнеться негайно. Всі, хто любить нашого доброго короля, раді будуть почути, що колонії лишилися йому вірними. Сідайте, панове, сідайте. Військо зупиняється на ночівлю.
— Він марить! — сказав Мармедюк. — Хто пояснить, як це все розуміти?
— Ні, сер, — твердо відказав Едвардс, — це не марення, а стареча безпомічність, і залишається тільки з'ясувати, хто в цьому винен.
— Може, панове пообідають з нами, сину мій? — мовив старий, повертаючи голову на голос, який, видимо, добре знав і любив. — Замовте обід, гідний офіцерів його величності, — ми ж маємо чудову дичину.
— Хто цей чоловік? — швидко запитав Мармедюк: голос старого пробудив у ньому цікавість і якийсь ще не ясний йому самому здогад.
— Цей чоловік, — намагаючись говорити, спокійно, почав Едвардс, але голос його дедалі дужчав, — це той, хто, як ви бачили, животів у печері, позбавлений всього того, що робить життя таким бажаним, і хто був колись радником і другом тих людей, які правили цією країною. Цей чоловік, такий тепер безсилий і безпорадний, був воїном настільки сміливим і могутнім, що відважні індіанці назвали його Пожирачем. Вогню. Це той, у кого тепер немає навіть кутка, де б він міг прихилити голову, а колись був власником величезного багатства, — так, судде Темпл, він був законним власником цієї землі, на якій ми стоїмо. Цей чоловік був батьком…
— Отже, це, — не тямлячись від хвилювання, вигукнув Мармедюк, — отже, це майор Еффінгем, що пропав безвісти?
— Справді, той, що пропав, — відказав юнак, дивлячись йому просто в очі.
— А ви? А ви?.. — ледве вимовив суддя.
— Я — його онук.
Запала глибока тиша. Всі дивилися на них, і навіть старий німець із непокоєм дожидав, що ж буде далі. Нарешті Мармедюк підвів голову, яку похилив не з сорому, а подумки дякуючи богу, із сльозами радості схопив юнака за руку й вигукнув:
— Олівере, тепер я розумію… Я прощаю тобі все — і твою різкість, і твої підозри; лиш одного не можу тобі подарувати: як ти міг допустити, щоб ця стара немічна людина страждала, живучи в таких умовах, коли не тільки мій дім, але і все, що я маю, у вашому розпорядженні?
— Він вірний, як шталь! — вигукнув майор Гартман. — Хіба я не казать тобі, хльоптше, що Мармедюк Темпл — вірний другі не зраджувать у біді?
— Справді, судде Темпл, завдяки цьому достойному джентльменові думка моя про вас дуже змінилася. Коли я зрозумів, що неможливо відправити мого діда назад, туди, звідки його привіз відданий старий слуга, без того, щоб його не викрили, я виїхав на Могок, щоб відшукати його давнього товариша, на совість якого я міг покластися. Він і ваш друг, судде Темпл, і коли те, що він стверджує, правда, то мій батько і я надто суворо судили про вас.
— Твій батько дійсно загинув під час аварії корабля? — лагідно запитав Мармедюк.
— Так. Після кількох років марних зусиль і трохи не абсолютної бідності він залишив мене в Новій Шотландії і вирушив одержати компенсацію за збитки, яку присудили нарешті британському офіцерству. Він пробув в Англії рік і вертався в Галіфакс, щоб обійняти там призначений йому урядовий пост у Вест-Індії. Він мав намір заїхати туди, де жив мій дід від початку до кінця війни, щоб забрати його з собою.
— А ти? — схвильовано вигукнув Мармедюк. — Я думав, що й ти загинув разом з батьком!
На щоках в юнака проступив рум'янець. Едвардс глянув на здивовані обличчя добровольців й нічого не відповів. Мармедюк обернувся до капітана Голлістера, який щойно підійшов до товариства, й сказав:
— Відведіть людей назад у селище, і хай вони йдуть по домівках — шериф перебрав міру. Докторе Тодд, прошу вас оглянути рану містера Дулітла. Річарде, подбай, щоб сюди прибув мій екіпаж. Бенджаміне, повертайся додому та берись за свої домашні справи.
Хоч ці вказівки й не дуже сподобалися присутнім, але невиразне почуття, що вони переступили межу дозволеного, й звична пошана до розпоряджень судді змусили всіх скоритися.
Коли вони пішли і на прискалку залишилися найбільш зацікавлені особи, Мармедюк, показуючи на старого майора Еффінгема, мовив його внукові:
— Може, краще занести твого діда до печери, поки не приїде мій екіпаж?
— Даруйте, сер, але на свіжому повітрі йому легше, і він дихав би ним частіше, якби ж то не страх, що його викриють. Я не знаю, що й робити, судде: чи можу я, чи маю право погодитися на те, щоб майор Еффінгем оселився у вашому домі?
— Вирішуй сам, — відповів. Мармедюк. — Твій батько був другом моєї юності. Він довірив мені всі свої статки. Він настільки покладався на мене, що не зажадав ніякого документа, — та ти, певне, й сам чув про це?
— Звичайно, сер, — відповів Едвардс, чи то вірніше, Еффінгем, як ми називатимемо його надалі.
— Ми мали різні політичні переконання. Якби перемогли колонії, твій батько нічого не втратив би, оскільки нікому не було відомо, що його багатство у мене. Якби гору взяв король, то неважко було б поновити права такого вірнопідданого, як полковник Еффінгем. Це тобі зрозуміло?
— Поки що все правильно, — відповів юнак з тією самою недовірою в погляді.
— Слухай, слухай, хльоптшику, — мовив німець. — Суття Темпл — найтшесніший тшоловік.
— Чим скінчилася війна — тобі відомо, — вів далі Мармедюк, — Твій дід лишився у Коннектікуті, а твій батько достатньою мірою допомагав йому, і він міг жити так, як це личить людині його становища. Мені це було добре відомо, хоч я ніколи не підтримував близьких стосунків з твоїм дідом, навіть у кращі часи. По війні твій батько повернувся з військами в Англію, де почав клопотатися про відшкодування збитків. А збитки й справді були великі, бо всі його маєтки були конфісковані й продані з молотка, і я законним чином придбав їх. Хіба не природно було з мого боку бажати, щоб твій батько мав якнайменше перешкод, коли для нього настане час одержати назад усю свою маєтність?
— Ніяких перешкод і не було, крім однієї: надто багато з'явилося претендентів.
— Але ніхто не зміг би змагатися із законним власником, і я відкрито заявив, що користуюсь капіталом, з часом і завдяки моїм власним зусиллям збільшеним у сто разів, лише як опікун. Тобі, певне, відомо, що після війни я переказував
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піонери або Біля витоків Саскуеханни», після закриття браузера.