Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Варфоломій Мурзін, прикажчик із Києва, ліси навколишні дивлюся, заморився. Чи не пригостите чаєм? — спитав у нього.

— Звісно, пригощу, заходьте! Мене звати отець Євсевій, — сказав священик і запросив до хати. Помітно було, що зрадів моїй появі, мабуть, у цій глушині кожен гість у радість був.

Панотець зразу самовар поставив, почав розпитувати про Київ новини. А я ж нічого не знав, бо останнім часом у Криму сидів, то відбріхувався, що в роз’їздах останнім часом, мало що знаю. Побачив, що у хаті панотця книжок багацько і журналів. З моїми пригодами теж були.

— Дикі у вас тут краї, отче. Так приємно мені бачити промінь освіти, спостерігати оце книжкову шафу у вас. Я сам, грішний, почитати люблю у вільний час, — сказав я для початку розмови.

— Ви навіть не уявляєте, яка тут темрява! — зітхнув панотець. — Не те що культурного життя, навіть розумового життя жодного немає! З освічених людей тільки я, панна Капітоліна та управитель економії Володимир Нікіфоров! Я б вас познайомив, але у від’їзді він. Ще був учитель школи нашої, але не витримав і поїхав! А решта місцевих — темінь темна! Грамоти не знають і вчитися не хочуть, забобонні та жорстокі. У проповідях їм треба, щоб Господь був жорстокий, з батогом, щоб бив та винищував, тоді розуміють. А ото коли про любов, про милість його безмежну, такий їм Господь не потрібний. Живуть, як дикуни, і змінюватися не хочуть! Я ж коли сюди приїхав, то мав плани окультурити тут життя. Парафіяльну школу відкрив, щоб дітей грамоти вчити. Але батьки не відпускали, мовляв, для чого нам та грамота, на землі і без грамоти можна. Але це ж неправильно. Бо на землі вони працюють дідівськими способами, примітивно. Я виписав кілька агрономічних журналів, почав розповідати про нові сорти, про механізацію. А з мене сміються тільки! Дикі люди!

— А дворяни місцеві? — спитав я.

— Дворяни місцеві, звісно, грамоту знають. Але теж люди дикуваті. Щоб там книжку почитати чи розмову якусь цікаво провести, такого і близько немає. Тільки полювання їх хвилює та як опісля полювання медовухи напитися. Нехай самі невігласи, так ще й проти того, щоб мужики грамоти вчилися. Мовляв, не мужицька то справа, нехай працюють, — зітхнув панотець. — Звісно, все оце, що я сказав, не стосується Аркадія Всеволодовича Крамського, голови повітового дворянства. То зовсім іншого штибу людина, меценат і світоч, без якого тут взагалі життя б не було. А інші так, інші — темінь.

— Розумію, — кивнув я. — Сам із відсталістю борюся, тільки важко це вдається. Бо наші люди наче та каменюка при колодязі, що мохом поросла. І не зрушиш її. Темний люд! Не бажаєте медовухи?

— Та піст зараз, — зітхнув панотець.

— Заради гостинності, думаю, можна, — спокушав я.

— Ну хіба що трохи, — погодився панотець.

Тут невдовзі і самовар загув. Панотець поставив миску з медом, тарелю булки білої. Почали чаювати. Не забували і про флягу. Допили одну, взялися за другу. Я майже не пив, а панотець ковтав справно.

— А що ото кажуть, що дівки тут зникають? — спитав я, вдаючи, що п’яний, наче чіп.

— Дівки? — Панотцю вдавати нічого не потрібно було, злякався він насправді. — Які дівки, про що це ви балакаєте?

— Та я на станції балачки чув. У пані Капітоліни, яка гостинно кімнату мені надала, я спитав, вона не знає нічого. Мабуть, брехня якась?

— Пані Поліна не місцева, не знає тут усього, — поважно кивнув панотець.

Я придивився до нього. Він від того погляду зовсім хвоста розпушив. Часто так буває, що людина хоче більшою бути, аніж є. Пнеться, наче жаба на купину, пнеться, а потім неодмінно беркицьнеться.

— Що, невже справді зникають? — аж злякався я.

— Справді. Я тут сьомий рік уже. Надивився, — кивнув панотець і причастився до фляги.

— І що бачили?

— Як зникають дівки, — кивнув панотець, такий серйозний, наче службу правив.

— Часто?

— Авжеж.

— І де ж діваються? — спитав я. Панотець підвівся, непевно пішов перевірити, чи зачинені двері. Потім повернувся за стіл, іще ковтнув.

— Викрадають їх. Це і раніше було. Я от у парафіяльних книгах дивився, де записано, коли хто народився, коли одружився, коли дітей народив, коли помер. Все наче зрозуміло, але помітив, що навпроти багатьох дівчат, які молоденькими ще померли, стоїть позначка дивна. — Священик нахилився до столу і подивився мені в очі.

— Яка позначка? — здивувався я.

— Ось така, — підвівся він, пішов кудись, приніс нотатник. Розкрив його і на одній зі сторінок показав значок. — Зазвичай навпроти померлих попередник мій, отець Марк, хрест ставив. А ось біля дівчат тих не хрест ставив, а щось таке, — панотець тицьнув пальцем у малюнок у нотатнику.

— Дерево це, чи що? — здивувався я.

— Схоже на те, — кивнув він.

— І багато було таким позначено?

— Я більше