Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга забуття 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга забуття"

266
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга забуття" автора Василь Дмитрович Слапчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 110 111 112 ... 116
Перейти на сторінку:
що я беру її на кпини.

— Що ж це за такі традиційні цінності?

— Найбільше Евола цінує героїчні традиції.

Наприклад: «Вважаємо доречним відтворити таку чудову формулу настанови воїну в стародавній кельтській традиції: „Бийся за свою землю і, якщо потрібно, прийми смерть, оскільки смерть є перемогою й визволенням душі“». Або: «В ісламі „священна війна“ — джихад — і „шлях Бога“ є взаємозамінними поняттями. Той, хто воює, перебуває на „шляху Бога“. Така добре відома приказка, що характеризує цю традицію: „кров героїв дорожча Господу, ніж чорнило вчених і молитви набожних“». І підсумовує: «Завершуючи цю екскурсію в форми героїчної традиції, запропоновану нам різними часами й народами, ми хочемо додати кілька слів. Ми зробили це з певним наміром показати, що сакральність війни, цебто те, що забезпечує духовне виправдання війни і її необхідність, є традицією в вищому смислі слова: це те, що виявлялося завжди і всюди, у висхідному циклі будь-якої великої цивілізації; натомість воєнний невроз, гуманістичне й пацифістське осудження війни, а також концепція війни як „печальної необхідності“ або суто політичного або природного явища — жодна з них не відповідає ніякій традиції: усе це — лише сучасне творення, народжене вчора як побічний ефект розкладу демократичної й матеріалістичної цивілізації…».

— Коротше кажучи, Юліус Евола мріяв про те, щоб кожна людина сприймала своє існування як службу у війську.

— Який жах! — Хитає головою Дайта.

Коли в Ейзенштейна поцікавилися його військовою спеціальністю, він відповів: «Мабуть, рухома мішень».

— Ще можна зрозуміти, коли військові виправдовують війну, бо без роботи бояться зостатися, — продовжує Дайта.

— А ось коли інтелектуали — робиться страшно…

— Війна завжди вабила інтелектуалів, — кажу я. — Може, навіть більше, ніж військових, для яких це, як ти мовиш, тільки робота, фізична чи розумова, але робота. Тут усе пристойно — в межах матеріалізму. А для інтелектуалів війна — метафізична, ботаніки тягнуться до неї, як до місця прозрінь та осяянь. Я тільки те й роблю, що посилаюся на їхні одкровення.

Барікко писав: «Рятуючи від оніміння почуттів і усередненої моралі повсякденності, війна змушувала світ рухатися, а людей — зазирати глибоко в себе й знаходити приховані від усіх куточки душі — мета будь-якого пошуку й бажання. Я не кажу про далекі варварські часи, зовсім недавно витончені інтелектуали Вітгенштейн й Гадда вперто прагнули потрапити на фронт, на нелюдяну війну, переконані в тому, шр тільки там зможуть знайти себе».

Щодо Гадда мені мало що відомо, а от Вітгенштейн — особа доволі знаменита й навіть популярна. Свої враження від війни та її переживання Вітгенштейн занотовував у щоденнику. Наведу кілька витягів: «Обмундирували як рекрута. На те, що можна використати мої технічні знання, надії мало. Потрібно дуже багато доброго настрою й філософії, щоб тут зорієнтуватися» (10.8.14). «Майже голий я вибіг на капітанський місток. Крижане повітря, дощ. Я був переконаний, що зараз же помру. Увімкнув прожектор — і назад, одягатися. Я був страшенно схвильований. Я відчув жах війни» (18.814). «Почуваюся цілковито знесиленим і не бачу жодної надії ззовні. Якщо мій кінець близький, нехай я помру гідно, не втративши голови від страху, в цілковитому усвідомленні себе. Нехай я ніколи не втрачу себе самого» (13.9.14). «Мені стає моторошно, коли я думаю про те, що мені ще належить пережити на цій війні» (29.9.14). «Живу з останніх сил. Просвітління ще не зійшло на мене. Сьогодні побачив своє відображення в дзеркалі; я цілковито розчавлений!» (10.4.16). «Зголосився піти в розвідку, можливо, завтра. Тільки тоді для мене почнеться війна. І може статися — життя! Можливо, близькість смерті відкриє мені світло життя. Нехай Господь просвітить мене. Я хробак, але з Божою допомогою стану людиною. Господи, поможи мені. Амінь» (4.5.16). «Учора нас обстріляли. Я у відчаї. Я боявся смерті. Тепер у мене тільки одне бажання — жити! А дуже важко відмовитися від життя, якщо так його любиш. Саме це і є „гріх“ — нерозважливе життя, помилкове розуміння життя. Часами я перетворююся в звіра. Тоді я не можу думати ні про що, окрім їжі, пиття, сну. Жахливо! Я й мучуся тоді також, як звір без можливості внутрішнього порятунку. І тоді я відмовився від своїх примх і пристрастей. Не потрібно відкладати думи про правильне життя на потім» (29.7.16).

Просвітління так і не зійшло на Вітгенштейна. Принаймні, в щоденнику цього не зафіксовано. Хіба, може, дещо пізніше, коли Вітгенштейн потрапив у полон, адже саме там він написав «Логіко-філософський трактат». Однак не знаходимо й свідчень того, що філософ розкаявся в тому, що добровільно прирік себе на воєнні страждання.

Мені пригадався мій однополчанин Міша (той самий, із яким ми в Афганістані навіть словом не перемовилися). Часом він навідується до мене, а 15 лютого, у день виведення, обов’язково провідує. Сам я вже кілька років як перестав ходити на ці збіговиська. На таких заходах не можу позбутися відчуття профанації ідеї пам’яті і щодо мертвих, і щодо живих. Вигляд у Міши не геройський, як в останнього батальйонного чмошника. Хреновий, коротше, вигляд. І війну він тяжко пережив, і мирне життя його добряче задовбало. Досі в парубках ходить. Але Міші ж не в рекламі з таким виглядом зніматися. А на війні бійці з таким виглядом, як правило, безвідмовні й безсловесні: що на них навалиш, те й тягнуть. Коли Міша прийшов, і ми обійнялися, він розплакався. Зараз вже заспокоївся й збадьорився. Ми випивали й говорили. Виникла пауза, Міша притих, замислився. І враз озвався:

— І нашо воно нам, блядь, треба було?!

У мене не було відповіді на це філософське питання.

Не знати, чи поставало воно перед Вітгенштейном. Коли в 1920-ті роки Бертран Рассел збирався приєднатися до «Міжнародної організації за мир і свободу», Вітгенштейн не приховував своєї прикрості й обурення. Ображений Рассел на це йому зауважив, що сам він, мабуть, прилучився б до «Міжнародної організації за війну і рабство», з чим той негайно погодився. А навесні 1945 року, коли російські самохідки прямою наводкою били по Рейхстагу й англійці плакали від радості, Вітгенштейн адресував їм питання: «Уявіть, у якому жахливому становищі має перебувати нині така людина, як Гітлер».

Утім, хто знає, яке воно — просвітління?

1 ... 110 111 112 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга забуття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга забуття"