Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

Вирушили одного ясного серпневого ранку, ще й не сіріло. Розбившись на кілька невеликих роїв, ефрафанці рушили на північ попід пагорбами та живоплотами. Коли підходили до Цезаревого Пояса, на Жовтоцвітів рій напали двоє горностаїв, старий і молодий. Зачувши позаду писк, Звіробій вмить опинився на місці події і сам-один прогнав обох хижаків, поранивши старшого.

— Ти міг би й сам зарадити такій біді, — дорікнув Звіробій Жовтоцвітові. — Горностаї зовсім не страшні! Ходімо далі!

Десь після ні-Фрітха з’ясувалось, що відстало кілька новобранців. Звіробій вернувся, знайшов їх — всього трьох, причому один з них поранив лапу шматочком скла. Генерал зупинив кровотечу, а тоді наказав стати на відпочинок. Сам він пішов довкола дозором. Було дуже спекотно, й дехто з кролів мав виснажений вигляд. Зібравши всіх ослаблих в один рій, Звіробій повів його сам.

Надвечір ефрафанці обійшли свинарник на схід від ферми Кеннон-Гіт і почали забігати у видолинок на південному схилі пагорба Кеннон-Гіт. Багато з них добряче потомились і, попри всю свою величезну повагу до Звіробоя, мали таке відчуття, що задалеко зайшли від дому. Генерал дав наказ заховатись, погодуватись, відпочити й чекати, поки зайде сонце.

Місце тут було пустельне. Лише кілька вівсянок та мишей-норичок вишукували насіннячко на осонні. Дехто з кролів тут-таки й заснув у високій траві. На схил уже впала тінь, коли раптом згори прибіг Горицвіт і повідомив, що він ніс до носа зіткнувся з Чорнобілем і Падубом. Генерала взяла досада.

— І чого вони забрели аж сюди, хотів би я знати? А ти що, не міг повбивати їх? Тепер не буде вже раптового нападу!

— Перепрошую, пане, але я зіткнувся з ними так несподівано! Та й дременули вони так швидко! — виправдувався Горицвіт.

— Що ж, може, це й не має великого значення, — сказав Звіробій. — Я не бачу що б вони могли нам протиставити. Хоча тепер, довідавшись, що ми тут, вони щось та спробують зробити…

І Звіробій пішов обходом кругом свого війська, оглядаючи та підбадьорюючи кожного й водночас обмірковуючи становище, що склалось. Одне було ясно: нагоду застати зненацька Тлайлі та його кролів утрачено безповоротно. Треба негайно з’ясувати, що роблять вороги! Звіробій звернувся до молодого кроля з «Мітки шиї», який скуб неподалік траву:

— Тебе звати Будяк?

— Так, пане! — відказав молодий солдат.

— Скоч, Будяче, та розшукай мені капітана Горицвіта! Хай він чекає на мене он біля того ялівця! І сам чекай там на мене.

Зустрівшись біля куща ялівцю з Горицвітом і Будяком, Звіробій повів їх на шпиль. Якщо ворог уже тікає, Будяк понесе генералів наказ Жовтоцвітові та Вербені — всім негайно бігти до гаю. А якщо Тлайлі не тікає, Звіробій вдасться до погроз…

Раптом із трави вийшов кріль і рушив до трьох ефрафанців. Він накульгував, але вигляд мав рішучий.

— Ви — генерал Звіробій? — спитав кріль. — Я прийшов переговорити з вами.

— Тебе послав Тлайлі? — спитав Звіробій.

— Я — один із друзів Тлайлі. Я прийшов запитати: чому ви прийшли сюди та чого вам треба?

— Ти був тоді на березі річки в зливу?

— Так.

— Те, що ми не встигли зробити тоді, ми зробимо зараз, — відповів Звіробій. — Ми знищимо вас!

— Це буде нелегкою справою! — сказав кріль. — Далеко не кожний ефрафанець, що прийшов сюди, повернеться додому! Краще буде, якщо ми зуміємо домовитись.

— Тоді ось мої умови: віддайте нам усіх кролиць, що втекли з Ефрафи, а також видайте Тлайлі й Чорнобіля моїй Оуслі! Ці двоє — дезертири! — відрізав Звіробій.

— Ні, ми не можемо погодитися на таке! Я прийшов запропонувати дещо зовсім відмінне, набагато привабливіше для обох сторін! — мовив кульгавий кріль. — У кроля два вуха, два ока й дві ніздрі. Хай же і наші дві колонії стануть такою дружною парою! Наші колонії повинні дружити, а не воюватись! Чом би нам не заснувати інших колоній між нами? Заснуймо одну на півдорозі між нами й Ефрафою, пошлімо туди кролів — наших і ваших! Від цього ви тільки виграєте! І ми виграємо. У вас багато незадоволених, і вам доводиться докладати всіх зусиль, щоб тримати їх у покорі, та коли ви погодитеся на цей план, цим і вирішиться ваш великий клопіт. У кролів і так задосить природних ворогів. Навіщо заводити ще ворожнечу між собою? Така рівноправна спілка двох вільних, незалежних колоній — оце наша пропозиція. Яка буде ваша відповідь?

Тієї миті на осяяному призахідним сонцем Вотершипському пагорбі перед генералом Звіробоєм відкрилась нагода показати всім, що він і справді був далекоглядним, мудрим ватажком, за якого мав себе, а не звичайнісіньким тираном із хитрістю й хоробрістю пересічного розбишаки-пірата! На один удар пульсу перед його внутрішнім зором постала вся велич задуму кульгавого кроля. Так, він зрозумів, що це означає! Та з другим ударом серця він прогнав з-перед віч те видіння, мов ману. Сонце пірнуло в хмару, й він ясно побачив перед себе путівець, що вів по шпилю до букового гаю — і до кровопролиття, яке він так ревно й винахідливо готував…

— Ніколи мені говорити про такі дурниці! — гаркнув він. — Чи ж вам торгуватися зі мною? Вам, у вашому становищі? Я все сказав! Будяче, піди скажи капітанові Вербені, хай веде всіх сюди!

— А що робити з цим кролем? Убити його? — спитав Горицвіт.

— Не треба! Його прислали спитати про наші умови, то нехай вернеться і передасть нашу відповідь… Чуєш? Скажи Тлайлі: якщо