Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Як починався життєвий шлях видатного українського отамана?

Андрій Олексійович Гулий народився в жовтні 1886 року в Новоархангельську Херсонської губернії (нині Кіровоградська область) у селянській родині. Навчався в Рішельєвській гімназії м. Одеси. 1907 року поступив до Новоолександрівського інституту сільського господарства та лісівництва, де брав активну участь «у суспільному житті українського народу». «Необхідно зазначити, — говорив Андрій Гулий, — що сім’я моя була чисто українською. Вже навчаючись у гімназії, я детально вивчив всю українську літературу, а в інституті вступив до Української Громади і вів там просвітницьку роботу».[707] Став членом партії есерів, але з часом залишив її.

1911 року закінчив інститут, здобувши професію лісівника.

Того ж року Андрій пішов «вольноопределяющимся» до російського війська. Служив у 11-му саперному батальйоні в Одесі. Згодом здобув чин прапорщика інженерних військ. Воював на Південно-Західному фронті. Був тричі поранений, а відтак і нагороджений за геройство старшинським Георгіївським хрестом.[708]

Після поранень служив у 11-му інтендантському полку командиром роти. 1917 року він уже став капітаном російської армії.[709]

Тоді ж визнаний непридатним до військової служби і відряджений у Бессарабію на лісову заготівлю та гідротехнічні роботи в ГІДРОРУМ. Тут Андрій бере участь в українізації тилових частин російської армії Румунського фронту.

Під час Лютневої революції Андрія Гулого обирають до дивізійного комітету, звідти делегують у РУМЧЕРОД (скорочена назва Центрального виконавчого комітету депутатів рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської округи, до якої входили Херсонська, Таврійська губернії, а також частина Поділля і Волині).

РУМЧЕРОД було створено у травні — червні 1917 року як коаліційний орган лівих партій. Він підтримував Тимчасовий уряд. Співпрацював і з Центральною Радою.

Невдовзі капітана Гулого делегують на Всеукраїнський з’їзд військовиків, бо він «від самого початку революції включився в український рух, який розпочався в армії». Влітку 1917-го Гулого обрано до виконкому ГІДРОРУМу. Він переїжджає до Одеси, де в той час організувалась Українська військова рада, яку очолював визначний організатор українського життя Іван Митрофанович Луценко. Полковник Луценко активно взявся за формування Гайдамацького коша — української військової частини. Напевно, зустрічі з ним, сповідником і активним пропагандистом гасла «Україна для українців», зіграли важливу роль в житті Андрія Гулого-Гуленка, тоді члена Української ради від виконкому ГІДРОРУМу.

У вересні 1917 року Андрій переїхав до Києва, де отримав нове призначення — начальника господарчого відділу Управління технічних військ Центральної Ради. Відтак він опинився у вирі українського життя, епіцентрі творення української державності. Коли зі зловорожої півночі знову подули холодні вітри і на Україну посунули «тєплушкі» з голодними московськими конквістадорами під командуванням Михайла Муравйова, сотник Гулий-Гуленко став зі зброєю в обороні своєї столиці. Та Києва тоді не втримали. На початку лютого 1918 року разом із Центральною Радою Андрій евакуювався до Житомира, а тоді — на Волинь. Незабаром разом з німецьким військом Центральна Рада повернулася…

Невдовзі Гулий-Гуленко знову опинився в Одесі — вже як командир інженерного полку 3-го корпусу. Політика гетьмана не влаштовувала полковника, і він вступив до Українського національного союзу, який готував повстання проти Павла Скоропадського. Під час таємного засідання Андрія разом з іншими арештували. Через три тижні з допомогою фіктивних документів, які роздобули товариші, йому вдалося звільнитися. В Одесі залишатися було небезпечно. Тож Гулий виїхав до Катеринослава, а звідти — до Ростова. Невдовзі він уже крокував вулицями Новоросійська, «столиці Чорноморії». Тут був центр українського руху Північного Кавказу. Андрія спрямували для організаційної роботи у станицю Кримську. Тут його як члена української організації арештували денікінці. У в’язниці пробув до кінця листопада 1918 року. Але «компромату» контррозвідка не накопала і він вийшов на волю. Знали б денікінці, скільки болючих ударів завдасть їм невдовзі цей чорнявий красень, — ніколи б не випустили зі своїх лабетів.

Андрій повернувся до Катеринослава, де зустрів давніх знайомих і приєднався до їхньої повстанської праці. Від головного українського командування, яке дислокувалося тоді у Фастові, Гулий отримав призначення командувача Революційними військами Катеринославщини (інша назва — Катеринославський республіканський кіш). Замінив він на цьому посту організатора Вільного козацтва Миколу Горобця. Гулий розгорнув активну діяльність, сформувавши кілька військових частин.

«Треба сказати, — писав український прем’єр Ісак Мазепа, — що Катеринославщина й Херсонщина була в той час невичерпаним джерелом сирого, але доброго боєвого козацького матеріалу. Традиції колишніх «Вольностей Війська Запорозького»… збереглися тут у більшій мірі, ніж в інших районах України. І коли б не основна слабість тодішнього українства — його переважно сільський характер і звідси фатальна недостача організаційних та ідеологічних сил, які могло дати лише своє українське місто (якого не було. — Ред.), — то ціла українська боротьба тої доби могла б виглядати значно інакше».[710]

І ось цей «сирий, але добрий боєвий козацький матеріал» оформлював в організаційні рамки полковник Гулий. Разом із Михайлом Малашком і Юхимом Божком Гулий 2 січня 1919 року відбив у махновців Катеринослав.

У січні 1919 року Гулий тримав проти Добровольчої армії фронт від Херсона до Олександрівська (нині Запоріжжя) і проти Махна — від Олександрівська до Новомосковська. Коли прийшла Красна армія, Андрій «про всяк випадок запросив Центральний повстанський комітет, як триматися… Відповідь була така: «Зустрічати не як ворогів». «Я, — розповідав Гулий-Гуленко, — пояснив повстанцям, що на Україні у нас є спільний ворог — Денікін».[711]

Начальник штабу отамана Гринько провів переговори у Кременчуці у штабі однієї з бригад 60-ї совєтської дивізії. «В той час, — згадував Гулий, — я отримав через командира 535-го полку наказ влитися в дивізію або здати зброю».