Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Лариса не знала, як їй реагувати. “Приміряти” його прізвище було приємно, але водночас вона розуміла, що зараз навіть мріяти про це не можна, це — нереально. Вона не повинна цього робити, хоча дуже хотілося…

— Зоя не запитувала моє прізвище, — сказала Лариса, намагаючись виправдати лікарку.

Степан нічого не відповів. Він ще раз поглянув на напис, насупився і склав папірець навпіл. Вона не знала, як розуміти його реакцію.

— Ви тоді дуже тепло зустрілися. Давно знайомі? — запитала Лора, спостерігаючи за задумливим виразом його обличчя

— Не так щоб дуже давно… Я приїхав з Москви лише чотири роки тому. У Зої є старша сестра — Марина, також гінеколог, і менший брат — Ігор. З Ігорем я вчився в одній групі. І в мій перший рік тут, у Києві, десь під Новий рік у них батько потрапив в аварію, терміново була потрібна кров. Так вже сталося, що у мене така ж сама група крові, як і в нього. Крові потрібно було дуже багато і навіть працюючи в пологовому доньки не змогли дістати потрібну кількість. Я здав кров, переливали мало не напряму, і вони тепер вважають, що я — “великий рятівник”, — Степан усміхнувся, — та член родини. Я завжди бажаний гість у їхньому домі, але намагаюся не зловживати гостинністю. Отака історія.

— Дивовижна історія… — Лариса не відводила погляду від Степана. Дивовижна, як і він сам. Степан сидів за кермом, а вона милувалася ним і відчувала, як від одного погляду на нього з серця розливається тепло. Так захотілося сказати, що кохає... Але не сказала. Побоялася. Він такий незвичайний… і як багато всього вона про нього ще не знає? — А яка у тебе група крові?

— Четверта негативна. 

— Вона рідкісна... — Лариса кивнула. Коли готувалася до вступних іспитів, то багато прочитала різної літератури. Найрідкісніша лише з нульовим резусом. Всього півсотні людей на всю планету… А така як у Степана в однієї людини з 170… — Так що, без перебільшення, ти — великий рятівник...

— Тільки не починай говорити про те, що я маю зробити запас своєї крові на випадок “чогось”, — Степан усміхнувся.

— Не буду, хоча ідея хороша.

— Там, де мене носить, ці запаси будуть недоступні, — Степан сказав, важко видихнувши, і був правий…

Вони помовчали і він вимкнув світло в салоні, відчуваючи погляд з вікна її дому. Був впевнений, що Володимир стежить за ними, а вони сидять тут підсвічені.

— Завтра о третій приїде Роман. Він погодився бути адвокатом твоєї мами.

— Сюди? — майже пошепки запитала Лора.

— Так. Сюди. Хоче побачити, про яку нерухомість йде мова.

Лора закусила губу і поглянула на силует будинку. Стало трохи соромно, що він такий старий. Дерев’яний, обкладений цеглою…

— Лоро. Не засмучуйся, — Степан взяв її за руку, — я пояснив Роману вашу складну ситуацію. Він мудра людина і все чудово розуміє. Завтра приїде, познайомиться з твоєю мамою, все огляне і запропонує своє бачення виходу з цієї ситуації. Все буде добре, от побачиш.

Він підсунувся ближче і поклав долоню на її праву щоку, не займаючи ліву, побиту сторону, вглядаючись в напівтемряві у блиск її очей.

— Я теж дуже скучив за тобою.

Степан цілував Лору обережно, намагаючись не зачіпати поранену губу, та стримуватися обом було дуже важко. 

— Тобі потрібно йти, — сказав він, відхилившись згодом.

— Я хочу ще побути з тобою…

— Мала, йди, поки відпускаю.

— А якщо я не хочу, щоб ти мене відпускав?

Степан поглянув на будинок Лори, на неї. Мовчки пристебнув її пас безпеки. Поставив на дах мигалку і завів двигун.

— Як скажеш, Наядо.

Позашляховик зірвався з місця, здійнявши хмару пилу на грунтовій дорозі, розрізаючи ніч синім світлом, а тишу — виттям сирени. Володимир здивовано відійшов від вікна. Хто він? І куди вони поїхали?