Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— О, вибачте, але звісно ж, ти мене не бачиш.

Власник голосу перейшов і став просто над нею. Це був дуже худорлявий світловолосий чоловік у лікарському халаті. Він мав охайно підстрижену загострену борідку, довжиною десь на два дюйми нижче підборіддя. Його темні очі блискотіли яскравим розумом.

— Так краще? — він милостиво всміхнувся, немовби вітав давнього друга. — Я Еїмчі Шіро, головний лікар на цій базі. Можете називати мене лікар Шіро.

Він говорив нікарською, а не муґенською. Але з дуже офі­ційним сінеґардським акцентом, немовби вивчив мову років п’ятдесят тому. Його тон був піднесений та вдавано життєрадісний.

Коли Жинь не відповіла, доктор знизав плечима й повернуся до іншого столу.

— О, Алтаню — вигукнув він. — Я й подумати не міг, що ти повернешся. Це була дивовижна несподіванка. Коли мені розповіли, я навіть не повірив. Вони сказали: «Лікарю Шіро, ми знайшли спірлійця!» А я сказав: «Та ви, мабуть, жартуєте! Спірлійців уже не лишилося!» — Шіро злегка загиготів.

Жинь вигнулася, щоб побачити Алтаневе обличчя. Він був при тямі, очі розплющені, але погляд наче приріс до стелі. На Шіро він не дивився.

— Знаєш, а ти їх добряче налякав, — бадьоро продовжив Шіро. — Як вони тебе називають? Нікарське чудовисько? Інкарнація Фенікса? Мої земляки люблять перебільшувати, а нікарських шаманів люблять ще дужче. Ти міф, легенда! Ти особливий! Чому ти такий похмурий?

Алтань нічого не сказав.

Шіро немовби трохи здувся, але потім широко всміхнувся й поплескав Алтаня по плечу.

— Ну звісно. Мабуть, ти втомився. Не хвилюйся. Ми зараз же це виправимо. Є в мене дещо…

Він радісно гомонів, кинувшись у куток операційної. Уважно роздивлявся заставлені полиці, витягував різні склянки та інструменти. Жинь почула ляскіт, а потім звук запаленої свічки. Вона не бачила, що робив Шіро, аж доки він не повернувся й не став над Алтанем.

— Скучив за мною? — поцікавився він.

Алтань нічого не відповів.

— Гм, — Шіро підняв шприц над Алтаневим обличчям, постукав по склу, щоб вони обоє побачили всередині рідину.

— Скучив за цим?

В Алтаня очі полізли на лоба.

Шіро обережно притримав зап’ясток Алтаня, майже як мати, що дбає про своє дитя. Вправними пальцями намацав вену. Другою рукою встромив голку в Алтаневу руку й натиснув.

Лише тоді Алтань закричав.

— Припиніть! — заверещала Жинь. З кутиків її рота бризкала слина. — Припиніть!

— Моя люба! — Шіро відклав порожній шприц і заквапився до неї. — Спокійно! Заспокойся! З ним усе буде гаразд.

— Ви його вбиваєте! — вона несамовито засмикала пута, але вони лише дужче затягнулися.

Сльози полилися з очей. Шіро ретельно витер їх, тримаючи пальці подалі від небезпечних зубів

— Убиваю? Не драматизуй. Я просто дав йому його улюблених ліків, — Шіро поплескав себе по скроні й підморгнув їй. — Ти ж знаєш, що йому це подобається. Ти подорожувала разом з ним, адже так? Цей наркотик для нього зовсім не новий. За декілька хвилин з ним усе буде добре.

Вони обоє глянули на Алтаня. Його дихання стабілізувалося, але з ним аж ніяк не було все добре.

— Нащо ви це робите? — прохрипіла Жинь.

Вона думала, що вже збагнула жорстокість Федерації. Бачила Ґолінь Ніїс. Бачила свідчення роботи муґенських науковців. Але дивитися цьому злу у вічі, бачити, як Шіро завдає такого болю Алтаню й насміхається з цього… Такого Жинь осягнути не могла.

— Чого ви від нас хочете?

Шіро зітхнув.

— Хіба не очевидно? — він поплескав її по щоці. — Я хочу знання. Наша робота просуне медичні технології на десятиліття. Коли ще випаде така гарна нагода провести дослідження? Трупи привозять без кінця! А це просто безмежні можливості для експериментів! Я можу відповісти на будь-яке запитання про людське тіло! Я можу знайти спосіб не допустити смерті.

Жинь із невірою витріщилася на нього.

— Ви розтинаєте мій народ.

— Твій народ? — хропнув Шіро. — Не принижуй себе. У тебе нічого спільного з тими жалюгідним нікарцями. Ви, спірлійці, такі чарівні. Створені з такого чудового матеріалу, — Шіро захоп­ливо відкинув волосся зі спітнілого Алтаневого чола. — Яка прекрасна шкіра. Які дивовижні очі. Імператриця не розуміє, що в­трапило їй до рук.

Він притиснув два пальці Жинь до шиї, щоб намацати пульс. Вона зглитнула жовч, що піднялася від його дотику.

— Гадаю, що ти можеш мені допомогти, — м’яко промовив він. — Покажи мені вогонь. Я знаю, ти можеш.

— Що?

— Ви, спірлійці, такі особливі, — довірливо сказав Шіро. Його голос став низьким і сиплим. Він говорив немовби з дитиною або коханою. — Такі сильні. Такі унікальні. Кажуть, ви обраний богами народ. Що робить вас такими?

«Ненависть, — подумала Жинь. — Ненависть та історія страждань, заподіяних такими людьми, як ти».

— Ти знаєш, що моя країна ніколи не хапала зірок із неба в шаманізмі, — сказав Шіро. — Маєш якісь ідеї — чому?

— Бо боги не завдають собі клопоту таким непотребом, як ти, — виплюнула Жинь.

Шіро змахнув у повітрі, немовби відганяючи образу. Певно, він чув стільки нікарських прокльонів, що тепер вони для нього нічого не означали.

— Зробімо ось як, — запропонував він. — Я попрошу тебе показати мені шлях до богів. Щоразу, коли ти відмовлятимешся, я даватиму йому ще одну дозу наркотику. Ти знаєш, що він при цьому відчуватиме.

Алтань видав зі свого ліжка низький гортанний звук. Усе його тіло напружилося і зсудомилося.

Шіро пробурмотів щось йому на вухо й погладив Алтаня по чолі так ніжно, як мати могла б заспокоювати недужу дитину.

Минали години. Шіро знову і знову ставив Жинь запитання про шаманізм, але вона лишалася кам’яною стіною. Вона не хотіла розкривати таємниць, які стояли за Пантеоном. Не хотіла вкладати їх у руки муґенців як ще одну зброю.

Натомість вона проклинала його і плювалася, називала чудовиськом, називала всіма мерзенностями, які тільки спадали їй на думку. Дзіма не вчила їх прокльонів муґенською, але Шіро вловив суть.

— Годі, — промовив він. — Чи ти не бачила цього раніше?

Жинь завмерла, з рота текла, скапувала слина.

— Не розумію, про що ти.

Шіро торкнувся пальцями Алтаневої шиї, щоб намацати пульс, відтягнув його повіки і стиснув вуста, немовби щось підтверджуючи.

— Його терпимість вражає. Нелюдська. Він роками курив опіум.

— Бо це ви таке з ним зробили, — хрипло крикнула вона.

— А потім? Після того, як його звільнили? — Шіро говорив, мовби розчарований учитель. — Вони мали в руках останнього спірлійця й не намагалися відлучити його від наркотиків? Ясно як божий день, що хтось годував його ними роками. Розумно з їхнього боку. О, не дивися на мене так. Федерація не першою почала використовувати опіум для контролю населення. Цей прийом винайшли нікарці.

— Про що ти торочиш?

— Хіба тебе цього не вчили? — Шіро видавався задоволеним. — Ну звісно ж. Звісно ж, не стали б учити. Нікань любить підчищати все ганебне в своєму минулому.

Він перетнув кімнату і став над Жинь, пробігшись пальцями по рукавах.

— А як, по-твоєму, Червоний Імператор тримав спірлійців у покорі? Подумай головою, моя люба. Коли Спір утратив свою незалежність, Червоний Імператор відправив пакунки з опіумом у дар спірлійцям. Подарунок від колонізатора даниннику. Це зробили