Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

«Це не видіння, — подумав Далінар, — це кошмар».

Клацнувши зубами, істота підняла голову й зашипіла, пробуючи повітря.

— Солодка мудрість Баттара, — видихнула жінка, пригортаючи до себе дитину. Тремтячими руками вона здійняла вгору лампу, наче збираючись захищатися нею.

Знадвору долинуло якесь шкряботіння, і крізь розбите вікно прослизнуло ще три пари павучих ніжок. Новоприбула звірюка забралася в кімнату та приєдналася до своєї товаришки, яка в нервовому вичікуванні припала до землі, на відстані обнюхуючи Далінара. У ній проглядала якась обережність, немовби вона відчувала, що перед нею озброєний — або, щонайменше, рішучий — супротивник.

Далінар обізвав себе дурнем, підносячи руку до боку, щоби зупинити кровотечу. Суто логічно він усвідомлював, що насправді все ще перебуває в казармі з Ренаріном. Усе це відбувалось у нього в голові, тож необхідності битися не було.

Але кожнісінький інстинкт, кожна краплина честі спонукали його ступити кілька кроків убік та загородити собою жінку від звірюк. Видіння це, спогад чи марення — а залишитися осторонь він не міг.

— Гебе, — знервовано озвалася та. За кого вона його мала? За чоловіка? А може, за наймита? — Не роби дурниць! Ти не знаєш, як…

Тварюки кинулися на нього. Далінар стрибнув уперед — постійний рух був суттю Димостійки — і крутнувся між двох нападниць, змахнувши коцюбою вбік. Він улучив по тій, що зліва, глибоко розпоровши її аж надто гладку шкіру.

Із рани пішов дим.

Маневруючи позаду істот, Далінар знову наніс удар, підсікши лапи вцілілої звірюки, від чого та повалилася долі. А тоді використав силу інерції та заїхав плазом коцюби по морді пораненої тварі, яка саме обернулася й клацнула на нього зубами.

Старий добрий Запал, смак битви, повністю поглинув його. Не роз’ярив, як декого, проте все довкола немов стало яснішим, чіткішим. М’язи були слухняними, а дихання — глибшим. Він неначе ожив.

Потвори знову напосілися на нього, і Далінар відстрибнув назад. Ударом ноги він перевернув стола, обрушивши його на одне зі страховиськ. А тоді ввігнав коцюбу прямо в роззявлену пащу іншого. Як він і сподівався, зсередини рот звірюки виявився вразливим. Істота зашипіла від болю й відсахнулася.

Далінар підскочив до перевернутого стола і відбив одну з ніжок. Миттю підхопив її та став у кинджально-мечовий варіант Димостійки. Відбиваючись дерев’яною опорою від однієї з тварюк, він тим часом тричі зацідив по морді іншої, спричинивши глибоку рану на щоці, яка з шипінням взялася димом.

Знадвору долинув далекий лемент. «Кров моїх пращурів, — подумав князь, — та їх тут не тільки дві». Треба було кінчати з ними — і то чимшвидше. Бо якщо бій затягнеться, вони вимотають його скоріше, ніж він їх. Та ще й хто його зна, чи ці звірюки взагалі стомлюються?

Він із криком стрибнув уперед. З чола градом котився піт, і в кімнаті ніби трохи потемнішало. Чи ні, не так — наче навелося на різкість. Лише він і тварюки. Та ще вітер від помахів його зброї, та ще тупіт його ніг по долівці, та ще ритмічне пульсування його серця.

Раптовий смерч його випадів спантеличив потвор. Одну він оперіщив ніжкою від столу, чим змусив позадкувати, а тоді накинувся на іншу, заробивши кігтистою лапою по руці, але й всадивши коцюбу в грудину тварюки. Її шкіра спершу пручалася, а тоді піддалася, і кочерга легко проникла всередину.

Далінарову руку обкутав дим, що могутнім струменем повалив із рани. Він відсмикнув її, і чудовисько пошкутильгало назад — його лапи на очах тоншали, а тіло здувалося, немов дірявий бурдюк із вином.

Він знав, що, атакуючи, сам підставляється під удар. Йому нічого не залишалося, окрім як прикритися здійнятою вверх рукою, коли інша звірюка наскочила на нього, черконувши лоб та лікоть і вгризаючись йому в плече. Далінар скрикнув, знову й знову молотячи по голові страховиська ніжкою від столу. Він намагався відірвати його від себе, однак створіння було надто жилавим.

Тож князь сковзнув горілиць на підлогу, підібгавши ноги, а тоді різко розпрямив їх, перекинувши тварюку собі через голову. Ікла вирвалися з Далінарового плеча, ринула кров. Створіння гепнулося долі, задерши численні чорні лапи.

У голові Далінара паморочилося, проте він понад силу підвівся і став у стійку. «Завжди тримай стійку». Потвора зіп’ялась на лапи майже водночас із ним, і князь змусив себе забути про біль і кров, дозволяючи Запалу сповнити його єство концентрацією. Він звів коцюбу. Ніжка від столу вислизнула з його обкривавлених пальців.

Тварюка припала до землі, а тоді кинулася вперед. Далінар дозволив плинній за природою Димостійці спрямувати себе — він відступив убік і вдарив коцюбою по лапах страховиська. Воно спіткнулося, а князь розвернувся та, вхопивши кочергу обіруч, з усієї сили спрямував її донизу — прямо на хребет істоти.

Удар був такої сили, що коцюба пропорола шкіру, пройшла крізь тіло звірюки та вдарилась об кам’яну підлогу. Потвора заборсалася, гребучи всіма лапами, а з дірок у її спині та животі з шипінням виходив дим. Далінар відступив, витираючи кров із чола та випустивши з рук зброю, кінець якої все ще пронизував чудовисько, і вона із дзенькотом упала.

— Трійця богів, Гебе, — прошепотіла жінка.

Він обернувся й побачив, що вона приголомшено дивиться на туші, які продовжували здуватися.

— Я повинна була допомогти, — бурмотіла вона, — вхопити що-небудь і вдарити їх. Але ти діяв так швидко. Це… це зайняло всього кілька ударів серця. Де… як?.. — вона зосередила на ньому погляд. — Я ніколи не бачила нічого подібного, Гебе. Ти бився немов… немов один із самих Променистих. Де ти цьому навчився?

Далінар не відповів. Він стягнув із себе сорочку, морщачись від болю в ранах, який знову повернувся. По-справжньому серйозного ушкодження зазнало лише плече, і саме ця рана була небезпечною: його ліва рука починала німіти. Князь роздер сорочку надвоє, обмотавши одну половину навколо глибокого порізу на правій руці, а з іншої зробив тампон, який притиснув до плеча. Відтак підійшов до помітно схудлого тіла, яке тепер радше скидалося на чорний шовковий мішок, і висмикнув із нього коцюбу. Тоді рушив до вікна. Стало зрозуміло, що інші будинки також зазнали нападу: там світилися вогні, а вітер доносив приглушені крики.

— Нам треба перебратися в безпечне місце, — сказав він. — Тут поблизу є погріб?

— Що-що є?

— Печера в