Читати книгу - "Спокута сатани"

я дивився на нього, якесь болісне відчуття сумніву та страху народжувалось у моїй душі; мене охоплювало пекуче прагнення довідатись про нього більше, ніж сам він будь-коли розповідав мені, і в рідкісних випадках я навіть відчував раптову непоясненну відразу, яка шаленою хвилею відкидала мене від нього геть, змушуючи мало не ціпеніти зі страху; однак чого я лякався − я й сам не знав. Перебуваючи сам на сам із ним у широкому морі, на якийсь час відрізаний від решти світу, я починав достерігати багато речей, яких раніше не бачив, будучи надто сліпим і заглибленим у власні справи. Неприємна присутність Амієля, який був головним керівничим на яхті, сповнювала мене тепер не лише огидою, а й нервовим страхом; похмурі й у чомусь відразливі обличчя членів команди переслідували мене уві сні. Одного разу перехилившись через борт судна й дивлячись униз, у бездонну морську глибінь, я подумав про нерозгадані чудеса Сходу; я згадав історії про чародіїв, які силою темної науки обертали людей на жертв та, спокушаючи, зводили їх з істинного шляху. Не знаю, чому ця перебіжна думка вкинула мене в такий глибокий смуток; однак коли я глянув угору, то побачив, що небо захмарилось, і обличчя одного з матросів, який поблизу мене чистив мідне поруччя, здалося мені особливо зловісним і загрозливим.

Я рушив, аби перейти на протилежний край палуби, та чиясь рука лагідно лягла на моє плече, і, обернувшись, я зустрів погляд прекрасних сумних очей Лючіо.

− Чи не втомила вас подорож, Джеффрі? − спитав він. − Ці два застереження Вічності: безмежне море, безмежне небо? Боюся, людина легко втомлюється власною нікчемністю й безсиллям, коли перебуває на дошці між океаном та повітрям! Утім, ми йдемо з такою швидкістю, з якою тільки електрика може нести нас, і вона нас несе з набагато більшою швидкістю, ніж ви в змозі собі уявити.

Не відповідаючи, я взяв його під руку, і якийсь час ми поволі ходили сюди-туди. Я відчував, що він дивиться на мене, але уникав його погляду.

− Ви думали про вашу дружину? − спитав він м'яко і, як мені здалося, співчутливо. − Я, з відомих вам причин, уникав будь-яких натяків на трагічний кінець такого прекрасного створіння. На жаль, вродливі жінки так часто схильні до істерії! Однак, якби ви мали віру, ви б вірили, що вона тепер янгол!

Я різко спинився та глянув просто на нього. Тонка усмішка тремтіла на його гарних вустах.

− Янгол, − повторив я повільно, − чи диявол? Хто вона тепер? Скажіть, адже ви іноді стверджуєте, що вірите в Рай і Пекло!

Він мовчав, але мрійна усмішка досі лишалась на його вустах.

− Ну ж бо, говоріть! − наполягав я брутально. − Зі мною виможете бути відвертим. Янгол чи диявол − хто?

− Мій любий Джеффрі, − лагідно промовив він, − жінка завжди янгол: і тут, і в майбутньому житті!

Я гірко засміявся.

− Якщо це голос вашої віри, то мені вас шкода!

− Я не говорив про свою віру, − заперечив він холодно, зводячи блискучі очі до темних небес. − Я не член Армії порятунку, щоб викрикувати свою віру під звуки сурем і барабанів.

− Усе одно, ви маєте віру, − наполягав я. − І мені видається, вона мусить бути незвичайною! Якщо пам'ятаєте, ви обіцяли пояснити її мені…

− Але чи готові ви сприйняти ці пояснення? − спитав він із певною іронією. − Ні, друже мій, дозвольте припустити, що ви ще не готові! Мої вірування надто непохитні, щоб ви могли сперечатися з ними, надто реальні, щоб збудити бодай на мить ваші сумніви. Ви б відразу почали закликати до старих, затертих, слабких аргументів Вольтера, Шопенгауера та Гекслі. Маленькі атомістичні теорії − немов піщинки у вихрі мого знання! Я можу сказати вам, що вірую в Бога як у реальну Істоту, і це, ймовірно, являє собою один із перших постулатів Церкви.

− Ви вірите в Бога! − повторив я, по-дурному витріщившись на нього.

Він здавався серйозним. Він завжди здавався серйозним, коли говорив про Божество.

− Ви вірите в Бога! − знову повторив я нерішуче.

− Погляньте! − промовив він, зводячи руку до неба. − Кілька перебіжних хмар закривають мільйони світів − непроникних, таємничих, однак реальних. Там, унизу, − він указав на море, − ховаються тисячі речей, природи яких люди досі не вивчили, попри те що океан є частиною Землі. Між цими просторами Незвіданого Абсолюту стоїте ви − обмежений атом з обмеженими здібностями − і не знаєте, як довго снуватиметься нитка вашого життя; тим не менш у вашому жалюгідному мозку балансує пихата думка: чи зволите ви, з вашою нікчемністю й некомпетентністю, визнати Бога, чи ні?.. Зізнаюся, що з-поміж усіх дивин Усесвіту ця неймовірна зухвалість сучасного людства найдужче дивує мене!

− А ви − що обираєте ви самі?

− Я вперто приймаю те жахливе знання, що тяжіє наді мною, − відказав він із похмурим усміхом. − Я не кажу, що був добровільним старанним учнем; я страждав, вивчаючи те, що знаю!

− Чи вірите ви у пекло? − раптом спитав я. − їв Сатану, Архиворога людства?

Він мовчав так довго, що я здивувався; вуста його зблідли, і дивна, майже мертовна нерухомість рис надавала обличчю якогось моторошного виразу. Потім він звернув на мене очі; тяжка, пекуча гіркота відбивалась у них, хоч вуста його всміхалися.

− Звичайно, я вірю в пекло! Як же може бути інакше, якщо я вірю в Рай? Якщо є верх, то мусить бути й низ; якщо є світло, то мусить бути й темрява! І… щодо Архиворога людства: якщо половина історій, що їх про нього розповідають, правдиві, то він мусить бути найнещасливішою істотою у світі, істотою, вартою найбільшого жалю! Скорботи тисяч мільйонів світів − ніщо порівняно зі скорботами Сатани!

− Скорботи? − перепитав я. − Припускають, що він відчуває радість, учиняючи зло!

− Ні янгол, ні диявол не можуть відчувати радості, вчиняючи зло, − проказав він повільно. − Радіти, коячи зло, − це тимчасова манія, якою одержимі лише люди; щоб зло почало збуджувати радість янголів, мусив би знову запанувати Хаос.

Він дивився на темне море. Сонце сіло, і одна бліда зірочка мерехтіла крізь хмари.

− І я знову скажу: скорботи Сатани!.. Скорботи безмежні, як сама Вічність. Уявіть їх! Бути вигнанцем Небес! Чути крізь безкінечні сфери віддалені голоси янголів, яких він колись